Останній гетьман. Погоня

Заходили чинно, але без страху: Федiр Дум’янський, священик iз села Понорниця бiля Новгорода-Сiверського – духiвник Єлизавети, його донька Катря – фрейлiна, гуртом зайшли спiваки з Украiни, якi саме репетирували iталiйську оперу: Марко Полторацький, Максим Березовський, Григорiй Марцинкевич, усi в iталiйських строях. Розумиха водила очима, не тямлячи, що воно дiеться, й не вiрячи, що це украiнськi козаки, аж поки вони не заспiвали, обнявшись за плечi: «Ой що ж то за шум учинився». Олексiй шепотiв Єлизаветi на вухо:

– Це ти – муха, а я комар.

Ой, що ж то лежить за войовник,

Чи цар, чи гетьман, чи полковник.

Не цар, не гетьман, не полковник,

А то мухи-цокотухи полюбовник.

Єлизавета дивилася на Олексiя, ii очi лагiдно теплiли, на великих гарних губах ярiла усмiшка. Це бачили всi. Й насамперед бачив сам Олексiй. Той погляд лоскотав серце й лоскотав честолюбство: найвища, найкраща жiнка держави кохае його, вiн не складав звiту, що мае бути з того кохання, був ще молодий, свiт сприймав у однiй хвилi, в хвилинностi життя.

Водночас обое вже були втаемниченi в утiхи тiлесного життя, це об’еднувало iх, спонукало дивитися на все простiше. Й однак, найперше з ii боку, сутнiсть iхнiх стосункiв була не в цьому, було щось таемниче, вабливе, глибоке, що й називають коханням.

Раптом ii обличчя посмутнiло, очi налилися синьою чорнотою, вii затремтiли: ось-ось з них зiрвуться сльози.

– Грiшно тут, Олексiю, й тоскно. Пiду я, мабуть, у монастир.

– Ти? В тебе стiльки грiхiв…

– Через те i в монастир.

Бог любить тих, що щиро каються.

– А що я без тебе робитиму?

– Знайдеш iншу.

– Такоi, як ти, вже не буде.

– Дякую.

Того вечора Єлизаветi стало зле. Розболiлася голова, почалася блювота. Метушилася наближена камеристка Марiя Петрiвна, метушився, ганяв iнших лiкарiв Лесток, однак Наталка Дем’янiвна владно й рiшуче випровадила всiх, а стривоженому i зляканому Олексiю прошепотiла: «Звiсна рiч, суто жiноче», й поклала собi руку на живiт. За тиждень Єлизавета виiхала в Приморський палац на околицi Петербурга, жила там самотньо, а також у Гостилiцах, колишньому маетку Мiнiха, в Петербурзi не з’являлася три мiсяцi, всi повелiння вiддавала через кур’ерiв.

Кирила рiк навчали в Петербурзi найкращi вчителi. А далi Олексiй настановляв його:

– Життя наше, брате, помiнялося, забудь про корови та кози, про вечорницi й колодки. Ти маеш стати iншим чоловiком, помiняти свiй людський чин, осягнути за границею науки, навчитися жити по-iхньому.