Останній гетьман. Погоня

Пiсля вiкопомних вечорiв Петра І, оргiй, де панували грубiсть, пиятика до непритомностi, страх, тепер були розкутiсть i щирi веселощi.

Роздiл третiй

Коли гербована, з червоними спицями карета пiд’iхала в Лемешах до двору Розумiв, усе село поспиналося на тини. З карети винесли горностаеву шубу – подарунок Єлизавети, два великi кошики. Наталка Дем’янiвна Розумиха вийшла з хати в подарованiй шубi наопак, розiслала ii на морiжку перед двором i покликала сусiдок. Пили горiлку, вино i пиво.

З хати, з велетенського гнiзда, лелеки прощалися з Наталкою клекотом. Багато рокiв вони добудовували гнiздо й вибудували величезне: коли Кирило одного разу залiз у нього, йому було попiдруки. В гнiздi поробили гнiзда горобцi, iх було безлiч, лелеки жили з ними в мирi. Тепер обое поставали на краю гнiзда, позакидали голови й клекотiли пiд самi хмари. Кирило ж, побачивши карету, людей у мундирах, подумав, що то приiхали забирати його в солдати, залiз на осокора й не злазив. Звiдти його виманив голод.

Матiр привезли до Москви, де саме перебували iмператриця й Олексiй.

Розумиху приводили до столичного, «панського» вигляду. Фарбували щоки рум’янами, брови, накручували буклi, вдягли в перуку, французькi строi. Коли ii пiд руки завели до зали, вона повернула голову праворуч i побачила в дзеркалi – дзеркало було на всю стiну – розчепурену, розцяцьковану вельможну панiю, подумала, що то iмператриця й опустилась на колiна.

Покоiвки пiдхопили ii. І тут Наталка затялася:

– Не буду в цьому. Ви з мене ляльку зробили, опудало. Давайте мое, я в гарному, чистому приiхала. І коси моi чистi, i я сама.

Довелося покоiвкам вести ii назад, перевдягати. До неi пiдiйшов Олексiй у камзолi, шовкових панчохах, у перуцi. Вона його не впiзнала.

– Мамо, це я, Олексiй, – i губи в нього дрiбно засiпалися. – Мамо!

Крутила головою. Тодi Олексiй одгорнув жабо й показав iй знайому родимку. Розумиха заплакала.

Заплакав i Олексiй. За чим вiн плакав? За юнiстю, за безпосереднiстю життя, за рiдним краем? За всiм.

Розповiли Єлизаветi. Вона дуже смiялася, а зустрiла Розумиху вельми привiтно, посадила бiля себе на диван, взяла ii руки в своi. Камеристки, всi iншi мешканцi палацу i захожi бачили це: розумiли, що Олексiй Єлизаветi не просто фаворит, а коханий, дорога серцю людина.

– Хочете побачити ваших? – Єлизавета подзвонила в дзвоник.