Останній гетьман. Погоня

Був гарний з себе, дуже гарний: буйний чуб хвилею лягав на лiвий бiк, орлиний нiс, круте пiдборiддя. – Всi ми тут… як ото в клiтцi.

– У золотiй, – крякнув Головня.

– А де ж нам ще бути? – запитав Марцинкевич.

Марко Полторацький розгладив вуса.

– Мали б бути в Дикому полi, на Днiпрових порогах, у турчина в гостях.

– Минулося те, лишилося тiльки в пiснях, – проказав Головня.

– Бо немае нинi таких людей, перевелися, – запально мовив Марко Полторацький. – Сидять по канцелярiях, або як ось ми отут.

Немае iх. Немае Наливайка, Бородавки, Богуна.

– Може, й е, – тихо сказав Любисток. – Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…

– Хто? – Любисток.

– Гордiенко. Мазепа.

Головня подивився застережливо, приклав пальця до губiв.

– Та те я й кажу, що минулося, що воно нi до чого. Ми ось тут, а на наших землях…

– Їi величнiсть, – мовив, дивлячись у пiдлогу, Олексiй, – учора видала указ, за яким москалям забороняеться купляти землю в Украiнi. – Всi зрозумiли, що тут не обiйшлося без Олексiя, вiн сам натякав на це.

 – Часи справдi iншi, треба ладом, покорою, вiрною службою, – додав.

– Колись було шаблею, – зблиснув очима Марко. – Але справдi: минулося. Все минулося. Навiть край наш споганiв, там теж так холодно, як i тут. Нанесли москалi постолами холоду. І все мiряють: землю, воду, я вже не кажу про пшеницю… – І зняв зi стiни бандуру:

Ой, Боже наш милосердний, помилуй нас з неба.

Перевелось Запорожжя – колись буде треба.

Зарипiли дверi.

До комiрчини вступив Федiр Дуб’янський, з Понорницi бiля Новгорода-Сiверського. Марко вдарив по всiх струнах:

З тяжкоi турецькоi неволi,

З каторги басурманськоi,

На тихii води,

На яснii зорi,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнськi…

У Дуб’янського донька фрейлiна одружена з князем Долгоруким, чотири сини, гвардiйськi офiцери, при ньому остерiгалися непевних слiв i крамольних пiсень. Вiн благословив трапезу:

– А край хрещений i тут. І води тихii, i зорi яснii.

– А так-так, – закивали головами спiваки.

– І все-таки зорi у нас iншi, – уперто мовив Полторацький.

– Треба бачити зорi скрiзь, – прорiк Дуб’янський.

По одному порозходилися всi. Залишились Олексiй i Любисток, який довго тужив на бандурi, вiдтак вiдклав. Йому особливо була немила чужа сторона, вiн не приховував своеi нехотi тут жити, презирства до московських порядкiв. Повiв слiпими очима:

– Сидимо ми тут, як папуги в клiтцi.