Останній гетьман. Погоня

А там… Та не буде гiрше, як у нас на Вкраiнi, – проказав, переiнакшивши слова думи. – Як скасували гетьманство, як настала колегiя з царським намiсником, запало все. Москалики що хочуть, те й чинять. Посiли всi землi, i право, i закон. Вiйськовi команди забирають усе без будь-якого права: збiжжя, волiв, коней.

– В тебе щось забрали? – спитав Олексiй обережно.

– Так хiба об менi рiч? Хто чимось не догодив москалевi, той бiжить до начальника, i тягнуть бiдолаху. А скiльки нашого люду вимолотили в останнiх вiйнах з турками i татарами… І всi мовчать.

Старшина найперше.

– А що вона скаже?

– Еге ж. Їй теж дано право обдирати свiй люд до голого тiла. Й обдирають. І закони скрiзь московськi уводять, уже й судять тiльки за iхнiми законами. – Вiн вiдсунув шухляду, навпомацки дiстав пляшку, налив горiлки. – Пече мене. Утiк би знов. Тобi налити?

– Упiймають.

– Авжеж. Якби ти менi допомiг.

– І куди втечеш? До турка?

Балакали допiзна.

Душа нудьгувала за рiдною мовою, щирою бесiдою. Неохоче пiшов нагору.

Човгав анфiладою кiмнат. Тут усе чiтко визначено, хто з камер-лакеiв де стоiть, де стоять охоронцi, хто як i на якiй вiдстанi вклоняеться, хто як усмiхаеться. Там шаленiли танцi. Пiсля чаю i пуншу грали в компi. Ставка – десять iмперiалiв (майже 100 рублiв), пульку раз по раз зривала Єлизавета. Помiж столами ходив у ботфортах Трубецькой, на нього оглядалися, знизували плечима. Потiм Єлизавета встала, пройшла галереею, довго стояла з Шубiним, який кiлька днiв тому повернувся з заслання, його заслала Анна Іоаннiвна, бо побачила, як вiн грае очима до Єлизавети. Олексiй програвав. Єлизавета здалеку спостерiгала за грою, вiдтак покликала Олексiя.

– Що ти увесь час програеш, ти що, не бачиш…

– Що вони махлюють?

– Еге ж. То чого ти не скажеш, чого не впiймаеш на гарячому?

– Так соромно, Лiзо, – стояв великий, похнюплений, знiяковiлий.

– Їм не соромно, а тобi соромно.

– Я ось i тебе…

– Ти ревнуеш до Шубiна? Так, я його повернула, i чин йому повернула. І маеток дала в Нижньогородськiй губернii, вiн iде назавжди в село.

А ти приходь опiвночi.

Вiн не любив приходити до неi, волiв, аби приходила вона. Не любив пишноi ii спальнi-алькова, малинового лiжка з золотим позументом, бiлих атласних ковдр, м’яких подушок, дзеркал зi срiбним прибором, у якi було все видно, вiн соромився, а вона, навпаки, ще й вимагала, щоб вiн дивився в дзеркало пiд час кохання.

Наступного дня виiздили в Царське Село. Того ж дня отримав листа вiд Кирила.