Останній гетьман. Погоня

– Дуже далеко не можна. Там рокити, мокрий луг, болотистий.

Єлизавета махнула рукою, щоб нiхто не йшов за ними. Скинула французькi черевики з золотими метеликами – Олексiй пiдхопив iх, ступала босими ногами, тихенько зойкала, але йшла. Так дiйшли до кущiв верболозу. Колишня копанка посерединi розлилася, заросла ситнягом. По той бiк озерця плавали дика качка та селезень. Вiн кружляв навколо неi, витягав шию, покахкував, аж поки качка присiла у водi й вiн скочив на неi. А потiм плавали вдвох, вiн пiрнав, уверх лапками, шукав корм, а далi поплив, поплив попiд ситнягом у далекий кут, що його майже й не видно було.

І тодi раптом з очерету лiворуч виметнувся iнший селезень i, поспiшаючи, аж кипiла вода пiд лапками, рвонувся до качки й стрибнув на неi. Вона не втiкала. Перший селезень помiтив суперника й помчав до качки, погрозливо крякаючи, погнав суперника по озерцю, загнав далеко в ситняг i повернувся до качки. Певно, качурiв було бiльше, нiж качок, не всiм вистачало пари.

– Зараз вiн iй дасть, – сказала Єлизавета.

 – Битиме морду.

– Я ж тобi не б’ю!

– ?!

Але качур знову кружляв у любовному танку довкола качки, простягав над водою лапку, напинав над нею крильце, терся шиею об шию, i врештi вона знову присiла у водi й вiн скочив на неi.

– У них просто. Всiм вистачить. – Єлизавета оглянулася. – А тут гарно. Ще одна пташка дивиться на нас з гiлки.

– Волове очко.

– Нехай дивиться.

Вона обiйняла його за шию. Їй хотiлося пастушоi екзотики. Вона хилила його на траву.

А йому згадалася Василина.

І, може, вiд цього вiн знову палав, i ii дуже туге тiло кликало нездоланно. Потiм вони сидiли на травi. Й знову, як тодi, все сталося дуже швидко, але й дуже гарно. Єлизавета засмiялася.

– Ти як молодий. Як хлопчак. Як же було солодко.

– То все вiд тебе.

…Вони приiхали в будинок у Козельцi. Єлизавета лягла вiдпочити, а Олексiй повернувся в село. Вiн пiшов на Сягайлiвку, зайшов у двiр до Харитини. Бiля хлiва до дровiтнi рубав суху лозу чоловiк з широкими плечима, широким обличчям, великими руками.

– Харитина вдома? – запитав Олексiй.

– У хатi.

Харитина сидiла на полу, обнизана дiтьми. Одне з правого боку, друге з лiвого, найменше в неi в пеленi на колiнах. Вони iли з дерев’яних мисочок маленькими дерев’яними ложками, третього Харитина годувала сама. Вона знову спаленiла. І вiн засоромився. І щось защемiло в серцi. Ледве подолав.

– Бачу, ти не дармувала часу.

Незручна мовчанка пролетiла попiд трямом.