Останній гетьман. Погоня

– А в тебе, Олексiю, дiтей немае?

І враз усе перевернулося в Олексiевiй душi, йому хотiлося бути чесним i гарним перед оцiею чистою i щирою Харитиною, i вiн сам не стямився, як мовив:

– Є, Харитинко. – Й тут же його струснуло: – Тiльки цього, Харитинко, не повинен знати нiхто-нiхто. Жодна душа. За це можемо позбутися життя i ти, i я. Бачиш, як все не просто. І як страшно. Втямила?

– Втямила. Нiкому-нiкому. – Й засвiтила барвiнковими очима. – Ой, чим же тебе пригостити в своiй хатi?

– Не треба нiчого. Я йду додому, там зiбралися всi родичi, ждуть мене.

А ти… То твiй чоловiк рубае хмиз? Як його звати?

– Оверком.

Олексiй вийшов у сiни, прочинив сiнешнi дверi:

– Оверку, йди сюди.

Оверко зайшов, нiяковiв, тупав, як ведмiдь, чоботиськами в присохлому гноi.

– Оверку, яка у вас худоба?

– Кiнь, корова, телиця, семеро овечок.

– А землi скiльки?

– Три десятини.

Олексiй полiз за пояс у гаман, там вже лежали приготовленi п’ятдесят рублiв. Вийняв i поклав на стiл.

– Оце, Оверку, п’ятдесят рублiв.

Купи пару волiв i землi ще хоч три десятини. У вас десь продаеться земля?

– На Боярiвцi. Гарна земля. – Оверко недовiрливо дивився на грошi.

– Знаю. Отам i купи. Ну, бувайте, я пiшов. Розкажи, Харитино, чоловiковi, як ми з тобою корови пасли.

Хотiлося погладити по голiвцi найменшеньке, не зважився.

Оверко кланявся:

– Ваше благородiе, ваше благородiе…

– Я не благородiе, я – сiятельство, – засмiявся. – Я – граф. Граф Розумовський. І якщо хтось захоче вас покривдить, скажи йому: граф Розумовський знiме з тебе живого шкуру.

А найкраще скажи про кривдника моiй матерi, вона на кого хочеш знайде управу.

В порозi зашпортнувся, вдарився головою об верхнiй одвiрок, зцiпив зуби, аби не виявити болю. Вийшов на вулицю. Десь неподалiк цiнькало в дiйницю молоко, мекало теля – мабуть, поривалося до корови, а хазяйка не пiдпускала, пустить, коли здоiть, – i в нього так защемiло в серцi, так близько стали в пам’ятi прожитi в селi днi, й цi корови, якi пас, i цi телята, i чорногузи, якi кружляли в небi.

І тонко-тонко затремтiло десь у серцi: що ж таке щастя?

Вдома вже зiбрався увесь рiд у новiй хатi – хата була збудована до його приiзду. Однi нiтилися перед ним, iншi трималися надто вiльно, тiльки мати була як завжди: радiла синовi, пишалася ним, не потурала йому. Вона всьому давала лад, кожному вказувала мiсце. Олексiй кiлька разiв виходив з хати, ходив по садку, де пробiгли босими ногами його дитинство i юнiсть.