Останній гетьман. Погоня

Харитинка зовсiм не така, як ii тiтка Василина. У Василини чоловiк два роки як пiшов з Козелецькою сотнею Нiжинського полку в далекi степи пiд орудою росiйського генерала й не повернувся. Не повернулося iх кiлька. Василина бiгала до всiх козакiв, що повернулися, але нiхто нiчого певного не мiг сказати. Поiхав ii Махтей з сiмома козаками у роз’iзд надвечiр, це десь за рiчкою Синюхою, й не повернулися всi. Й увечерi, i вночi, й на ранок. Неначе у воду впали. Справдi, хтось i мiг упасти у водяний вир, але нехай би один, нехай би два, а то всi.

Найпевнiше, втрапили до татарського полону. Й тепер Василина здебiльшого сумна, задумаеться-задумаеться, а тодi пiднiме голову й розвеселиться, й у ii очах заграють бiсики. Найчастiше тi бiсики стрибають на Олексу.

– Ти, Олексо, мабуть, ще й не цiлувався? Хочеш, я навчу. І ще дечого…

– Не треба.

– Отакоi. Вже он парубок… Женишся, залишишся з жiнкою й не знатимеш, що робити.

– Якось обiйдуся.

– Отож, якось. А треба, щоб добре. Пiди набери води, – й дае йому гладущика.

Посеред пастiвника – долинка, заросла верболозом, лiто стоiть жарке, в долинцi сухо, тiльки посерединi дядьки викопали сажалку напувати корiв. За два сажнi вiд сажалки вузенька глибока копаночка – брати воду пастухам.

…Олексiй став на колiна, зачерпнув води, закинув голову, довго пив.

– Доброго здоров’я, напувальнику…

І як воно стаеться, що iй найчастiше випадае пасти череду разом з Олексою.

Олекса набирае води ще, ставить у траву глека, пiдводиться.

– П’еш i не напиваешся. Жарко.

– А ти скупайся. Давай я тебе обмию.

Й обхоплюе його, i вже ii руки справдi порпаються на його животi бiля очкура. Вiн вириваеться, бiжить до товару.

Але наступного разу вона вхопила мiцнiше.

– Давай покупаемось разом. Упадемо у воду в одежi… Давай. – А сама хилить його, але не до копанки, а в протилежний бiк. – Осюди… Тут трава… Нас нiхто не бачить.

Й притиснулась мiцно-мiцно. І вiн почувае ii всю, ii повне, спрагле, лите тiло. У неi литки повнi, i стегна тугi.

І вже Олекса не тiльки не може вирватися, а й не хоче. Тонкий дрож проймае його. А далi вогонь, спалах, гаряча хвиля. Все сталося так швидко… Дуже швидко. Його обiйняв сором. Хотiв схопитися, бiгти, але вона притримала:

– Ну чого ти… Все гаразд. Перший раз так завжди бувае. На ось з’iж грушку. І оцю, ця ще смачнiша. О, та ти вже той… Знов. Ну, йди до мене. Тепер уже сам…

Бiлобровi хмарки пливли лебедями, дивилися на них з високостi.