Останній гетьман. Погоня

Й далi Олексi часто випадало пасти з Василиною. Мабуть, вона мiнялася чергою. Тепер уже вiн, зустрiчаючись з Харитинкою, червонiв i опускав очi. Йому здавалося, що Харитинка про все здогадуеться А потiм вiн захвилювався. Злякався. А буде дитина?! Й вона розкаже, од кого. Або всi здогадаються й так.

Затинаючись, вiн натякнув Василинi. Вона розреготалася, а тодi враз посмутнiла.

– Ну, поки що, поки ти вперше, – не страшно. А далi… Твоя правда. Ти стаеш небезпечним. Треба остерiгатися. Я навчу.

Але не навчила.

Неждано прийшла звiстка з Криму, що Махтей i ще двое козакiв сидять у перекопськiй баштi й що за них хочуть викуп. Не вельми великий, Василина i чоловiковi родичi зiбрали грошi, й вона з його братом i ще з двома родичами тих козакiв, якi сидiли з Махтеем, запрягли слiпу на одне око конячку й поiхали до далекого Криму. Й повернулися пiд осiнь. Махтей якийсь час сидiв удома, а потiм почав виходити: худий, змарнiлий, темний лицем, спирався на палицю; зустрiчаючись iз ним, Олексiй скидав шапку й одводив погляд.

По недiлях Олексiй спiвав на хорах в лемешiвськiй церквi, але часто, на великi свята, на храм його запрошував спiвати дячок iз сусiднього, бiльшого, села Чемер, увесь шлях з Киева до Чернiгова називався Чемерським. Олексiй спiвав i допомагав дячковi, а той iнодi дасть калача, а колись i кiлька копiйок, навчив його читати й писати, i давав йому книжки.

…Сидить Олексiй пiд кущиком рокити, втупився в книжку, зачитався. Книжка про свiтське, про якогось войовника Александра, який воював якихось персiв, був дуже смiливий i войовничий; Олексiй не вельми любить усе вiйськове, але ця книжка цiкава.

І враз жагучий бiль оперiзуе йому плечi. І вдруге. Олексiй схоплюеться. Батько з батогом на вишневому пужалнi. Й перiщить далi по чiм попаде.

– А за шкоду хто платитиме?

Олексiй оглядаеться.

– Так ще ж не в шкодi.

– А ти хочеш, щоб були посеред лану!

Батiг звиваеться, як змiй, i важкi басамани лягають Олексiевi на плечi, на ноги, на живiт i горять, i печуть пекельним вогнем.

Батько п’яний, це з ним незрiдка. Олексiй плаче, а далi втiкае геть.

Увечерi вiн привiв череду, пiдiгнав до свого кутка – далi кожна корова сама знайде свiй двiр – i побiг назад у поле. Повз Кiптi i Патютiв прибився до Чемера… Дяк саме подоiв козу, наливав у черепочок коту молока.

– Вiзьмiть книжку, Пилипе Гордiйовичу.

– Ти вже ii прочитав?

– Не прочитав. Не буду читати. Йду я.

– Куди?

– Свiт за очi. Батько б’еться, нiзащо, п’яний.