Останній гетьман. Погоня

Старшини попустили собi: адже звершилося, на що вже й не сподiвалися, пили весело, жаско, стриму не мали. Й невдовзi вже чимало iх упилося, позбивалися гуртами, гомонiли голосно, дзвенiли чарками, реготали. Така пиятика Кирилу не подобалася. Та й з дороги болiла голова. За вiкнами стояла темiнь, звiдти теж долинали гуки: козацтво пило на березi Есманi. Навпроти Кирила сидiв Михайло Скоропадський, вiн був майже тверезий, очi розумнi, в них – задума. Кирило подивився в тi очi, пiдвiвся, Михайло зрозумiв той погляд як запрошення, вийшов за ним.

Нiч огорнула iх одним теплим плащем, великi зорi блищали вгорi, наче срiбляники. Йшли через радний майдан.

– Тут вiдбуваються всi урочистостi? – запитав гетьман. – Паради…

– Ну, парадiв у нас не бувае. Огляди вiйська, вибори i все iнше.

– Що iнше?

Скоропадський на мить затнувся.

– Всiляке, добре й лихе.

– А лихе яке?

– Ну ось… Як вiдв’язався Мазепа вiд царя Петра, в оцiй церквi, – кивнув на Миколаiвську церкву, – проголосили анафему Мазепi.

А тодi через майдан тягли на мотузцi ляльку-Мазепу, отам стояла шибениця, i його на нiй повiсили. Але не тiльки ляльку. А й Чечеля, коменданта Батуринськоi фортецi, за те, що не хотiв впускати досередини Меншикова, який учинив потiм там жахливе вбивство: дiтей брали на багнети i вкидали у вогонь, по восьмеро немовлят прив’язували до кожного крила вiтрякiв i запускали вiтряки, жiнок гвалтували i вбивали…

Якийсь час iшли мовчки. Вийшли на вулицю, ii освiтлювала заграва вiд багать над Есманню.

– А який вiн був, Мазепа? – тихо запитав Кирило.

– Який? Вчений дуже, розумний, гарний з себе. Жiнки його любили. Хитрий був i трохи крутiйський. Отож i себе перехитрив.

– Як так?

– Таiвся вiд усiх, що до Карла хоче йти. І цар розтягнув усе вiйсько, одних пiд Лiсну на шведiв, iнших на канали. А коли одкрився – для всiх була несподiванка, чимало й генеральних покинули його: Скоропадський, Апостол, Полуботок. Петро шле реляцii по всiй Украiнi, нiби то не вiн, а Мазепа панщину заводить, а гетьман мовчить.

Над головою щось залопотiло, либонь, на осокорi, обвiшаному воронячими гнiздами, зiслизнула з гiлки якась ворона. Розумовський уповiльнив кроки. Оглянувся.

– Мазепа, чого вiн хотiв?

Михайло довго мовчав.

– Свободи.

– Кому? Якоi свободи?

– Ну… Всiм. Люду нашому, старшинам, козакам. Щоб не посилали на гибiль кому там, – показав рукою вгору, – заманеться, на канали, в пiски азiйськi.