Останній гетьман. Погоня

А Іван Антонович… Його мати – донька царя Івана – була за принцом Брауншвейзьким, а та, в свою чергу, за принцом Брауншвейзьким Антоном, отож Іван Антонович нащадок по прямiй лiнii. Тодi, коли мене возвели на престол, вiн був немовлям. Я хотiла, щоб вiн з матiр’ю, батьком i iншими родичами виiхав у свою Брауншвейгiю, й вiдпустила його. Але всi менi почали казати, що це прецедент, що будь-який iноземний монарх прихистить його й пiде вiйною, вiдвойовуючи престол для законного спадкоемця. І iх повернули. Вони жили в Ревелi, далi в Ризi, Оренбурзi, а потiм в селi Холмогорки на Двiнi.

За цей час у Анни Леопольдiвни народилося ще двое дiтей, Петро i Олексiй, але обидва померли немовлятами. Й померла сама Анна. Там, за високим муром. Й була спроба забрати Івана, австрiйський посол Берг це замишляв. І тодi довелося Івана Антоновича одправити в Шлiссельбург.

– І що вiн там? – пальцi перестали пестити руку Єлизавети.

– Ну… сидить.

– Сам?

– Сам.

– Людей не бачить?

– Не бачить.

– Бiдний хлопець, – вирвалося зiтхання в Олексiя.

Запанувала довга мовчанка.

– Лiзо, а хiба не можна його випустити? Нехай би iхав у свiй Брауншвейг.

Тепер зiтхнула Єлизавета.

– Можна… А тiльки… вхопляться за нього. Найперше – Фрiдрiх ІІ, король прусський, войовник великий, найбiльший пiсля Карла Великого. У нас i так iдеться з ним до розмиру.

Олексiй зiтхнув знову.

– І все одно… Закон християнський… В темницi, сам, без людей.

Єлизавета висмикнула руку, одначе сама знову втиснула ii Олексiевi в пучки.

– Ти добрий, Олексiю, дуже добрий. А тiльки ж… Тут не про серце йдеться. Тут влада, трон… Вони надi мною. І кругом недоброзичливцi, затаенi вороги. Кругом. Он навiть Катерина, племiнниця моя, велика княжна. Так i стриже очима. Вона б давно… Тiльки не те що прав законних, а й незаконних не мае. Хто вона? Гольштинська потiпаха. А я… Мабуть, таки його вiдпущу. Поцарюю ще рокiв три в спокоi, а тодi… – й мiцно стиснула Олексiевi руку. – Посунься, – сказала просто. Скинула з себе халат i лягла до Олексiя.

 – Я всього боюся. Скрiзь вороги. Он син наш… Бояри… Од животика помер… Дали щось. – Вона вдруге нагадала про смерть iхнього сина. – І за дочку боюся. А ти? Ти такий добрий, такий хороший… – І мiцно обiйняла Олексiя за шию.

Вона знову була жагучою i вигадливою, як i колись. А Олексiй, який давно не знав жiночого тiла, жiночоi ласки, загорявся раз по раз i, ледь вiдiйшовши, загорявся знову, не вiдпускав ii.

– Ти найкращий коханець, – сказала вона.