Останній гетьман. Погоня

Йому це трохи й полестило, а водночас образа торкнулася серця – вона вiдверто зiзнавалася, що вiддаеться багатьом коханцям. Хотiв сказати це – не сказав. Лежав i думав, який його придiл на землi. Коханця? Немае такого придiлу. Бог кожного ставить на якусь певну стежку. Для чого? Цього ми не знаемо. Знае тiльки вiн. І в усьому е смисл. Мусить бути. Який його смисл у цьому життi? Їсти-пити? Певно, що нi. Допомагати. Кому? Своiм людям. Допомагати скiльки можна. Скiльки його душi. І серця.

За вiкном вила хуртовина.

Злi вiтри налiтали з моря, з темних ялинових лiсiв, i били у вiкна, залiплювали iх, хурделиця шаленiла, свистiла, ревла, неначе хотiла накрити це випадкове мiсто, поховати його навiки пiд бiлим саваном. В грубцi потрiскували березовi дрова, було затишно, тепло в постелi, а вiн згадував вiхоли в рiднiм краю, коли, одягнений у кожух i кирею, йдеш поперед саней, везеш у село сiно з лугу, й не видно дороги, не видно нiчого, а ти торуеш шлях, тебе чекають дома, й так затишно та гарно на душi.

Єлизавета не встигла випустити Івана Антоновича – помер. Це зробила Катерина ІІ, випустивши його на той свiт. З властивою iй пiдступнiстю й пiдлiстю. Катерина часто ходила в казарми до гвардiйцiв, якi возвели ii на трон, пила з ними горiлку, злягалася, могла обслужити цiлу роту. Пiдговорила одного з них, Василя Мировича, щоб вiн звiльнив Івана Антоновича й вивiз за кордон, той послухався, пiдiбрав помiчникiв, а тим часом цариця сповiстила варту – капiтана Власьева i поручика Чекiна, – що прийдуть визволяти бранця й щоб вони тодi його вбили.

Так загинув Іван Антонович – Іван VІ. Мировича теж було страчено, i вибито всю рiдню до ноги, щоб не лишалося свiдкiв.

Наступного дня Єлизавета була жвава, весела, скакала на свiтло-сiрiй кобилицi по полях i перелiсках, вполювали вовка i четверо зайцiв. Зупинилися в березовому гайку, поставили столик для iменитих гостей, пили й закусували стоячи. Єлизавета смачно гризла шмат оленятини на дерев’яному прутi, з якоi крапав жир.

Бiля неi обгризала курячу ногу принцеса Катерина.

– Одiйди, – раптом сказала Єлизавета. – Од тебе смердить.

Катерина спалахнула.

– Це французькi парфуми.

Єлизавета нагнулася.

– Це – гiвно.

Лесток ледь помiтно показав Катеринi на чобiт – вона справдi вступила десь в собаче лайно. Катерина мовчки вiдiйшла.

Олексiй та Кирило стали пiд дикою грушкою. У зелених кучерях грушки виспiвувала якась птаха, мiж гiлками виднiлося гнiздечко.