Останній гетьман. Погоня

– Ну, щоб нiхто-нiхто…

– А хто може? В дворi варта.

– Та тая варта, – Самiйло стояв, потираючи ногу об ногу. – Я позаминулоi ночi бачив, як хтось пiдходив пiд ваше вiкно, пiд оте, у вiтальнi. Ви саме з паном Скоропадським розмовляли. Я ранiше бачив того чоловiка в графа Теплова.

«Он воно що, – подумав Кирило. – Пiдслуховують. Так, але ж позавчора ми з Скоропадським говорили про грошовi справи. З Сенату надiйшла реляцiя, щоб московськi пiдмiнiстри перевiряли грошовi рахунки. Скоропадський обурився, я теж, учора надiслав листа до Сенату».

– А ти, коли такий дошпетний, зроби ось що: пiди до Петропавлiвського монастиря й непомiтно, з кущiв, постеж, чи нiхто пiдозрiлий там не вештаеться. Тiльки щоб нiхто тебе не бачив i нiкому не кажи.

…Самiйло двiчi обкружляв довкола монастиря, а тодi затаiвся в лiщинi й стежив. Пройшла монашка з торбою, проiхав вiз з дровами. Самiйло навпочiпки перемiстився до краю галявинки. На нiй росли якiсь квiточки, голубi-голубi, на тоненьких нiжках. Трохи схожi на дзвiночки, але не дзвiночки.

І враз з ворiт випурхнуло якесь створiння, то була дiвчинка. Вже майже не дiвчинка, але ще й не дiвка, i навiть не дiвочка. Вона ступила кiлька крокiв i наштовхнулася поглядом на Самiйла. Стенулася, занiмiла. Чорнi-чорнi очицi дивилися злякано. Й сама чорна, схожа на циганку, коси товстющi, закиненi за плечi, в чорнiй халамидi, в однiй руцi тримала пучечок квiтiв, в iншiй – бублика. Це вона прийшла по оцi квiти. В Самiйла щось стрепенулося в серцi: була ця дiвчинка така гарна й така злякана, що вiн спантеличився.

– Не бiйся, я… я…

Дiвчинка раптом випросталася.

– А я й не боюся.

«Яка ж вона гарнюсiнька, – думав Самiйло, – як ластiвочка».

– Аделя, Аделя, – долинув з-за брами голос.

– На, – мовила дiвчинка й кинула Самiйловi до нiг бублика, а сама вертнулася й побiгла в браму.

Коли Самiйло доповiв Кирилу про побачене, той сказав:

– Нiкому-нiкому не кажи про дiвчинку. Залiзом розпеченим будуть допитувати – мовчи. Ходи туди кожного дня. Вдвох з Северином.

Я йому скажу.

А самому тривога поселилася в серцi.

Через два днi приiхала Катерина, дружина, з дiтьми. Хоч одружили Кирила на нiй майже силомiць, але за цей час вiн до неi звик, а ще й дiти. Скучив за нею, цiлував, милував до ранку. Наступного дня знайомив ii з палацом, надвечiр пiшли гуляти в парк. Тут росли старi липи, якi вписалися в новий парк, i кущi рай-дерева, i жасмин, i бересклет. У дальньому кiнцi парку стояла лавочка, Кирило сiв на неi.