Яса. Том 1

Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужоi бiди, чужоi кровi, чужих слiз.

А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiй порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мов мала дитина в колисцi першоi митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкае губенятами, випручуе повнi рученята, посмiхаеться зачудовано й тихо.

Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiли при долинi козельцi й веронiка, а по балках – ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум’янiли тюльпани.

Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадае згори жайворова пiсня.

Благословенний степ! Благословенне життя!

Проклятий степ!

Прокляте життя!

Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизуе до кiсток.

І голод – хоч шаблю гризи.

Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наiдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м’ясо – воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.

Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку е нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй.

Ступу товче. В повiтрi стоiть дзвiн, здаеться, що десь далеко, мабуть, аж у Слобiдськiй Украiнi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умиваеться не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазуеться вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, ii, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.

Нi, не про степ, а про козака думав отаман.

Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиноi люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв’i, мовчав.

Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.

– Втомився, Мокiю? – запитав тихо. – Лишимо тобi замiну. Поiдеш з нами. Одiспишся в спокоi. Поп’еш з братчиками варенухи.