Яса. Том 1

Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за единою уцiлiлою брилою гранiту.

А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. І де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукае поза раем, зазирае через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi.

Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них е свое пекло i свiй рай? Але ж наш Бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!

Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого Бога свое небо, а в турецького, поганського, свое. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподiбнюватися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу).

Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi-окiянi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижировував у хвилях, наш Бог i каже йому: «От ти хвастаеш, що гарно пiрнаеш, а дна не дiстанеш». – «Дiстану», – каже той. «Не дiстанеш», – наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог – i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла геть. Випiрнув поганський бог, глип – ряси немае. «Де ряса?» – кричить на все море. «Не знаю», – одвiчае наш, а сам регочеться.

З того часу й увiйшли вони в страшний розмир, а з ними й народи iхнi.

Мабуть, оця кумова розповiдь – суспiль вигадка, хоч i в нiй е щось од правди, iстинно-бо: пани б’ються, а в мужикiв чуби трiщать.

«Прости, Господи, що согрiшив», – щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi.

І не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.

Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.

Сонце, щойно викотившись iз Божоi кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по-весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодноi ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу.