Яса. Том 1

Мабуть, вона таки в раю. В iхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжае по ньому Бог, пильнуе порядку.

В цю мить вiн бачив Бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.

Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з Богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi.

Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без Бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своiй святобливостi не сягав за межi, де починаеться власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся Бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, Бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулоi осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермену до Перекопу, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, – то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато iх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не в одно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в Божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись пiд одними вербами, чи шумлять тi верби нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi мае бути лад, за яким хтось наглядае. Бог пильнуе свого, Сироватка – свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому Бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, своi мiрки, свiй закон. І того закону, вiчного, правiчного, що невiдь-яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в’язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл-боривiтер у небi, i змii жовтобрюхи за могилою. І жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав.