Яса. Том 1

Це тобi не шаблею махати!

А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiеться: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти.

«А так-таки й нiчого? А те, едине, чого не покладеш у тороки й не змiряеш мiрою? Пiсля чого зникае все?» Та думка блискавкою пронизала мозок. Інакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Ірклiiвський.

Понад п’ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляе на Украiнi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипае то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне – який-небудь полковник, який-небудь авантюрний отаманець починае каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiеi веремii. Обiцяе свободу краевi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краi, не вмерла, не згас ii дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам’ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. І онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають – тягнуться до шабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр’я. На тому подвiр’i стоiть кам’яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певноi смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об’iдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, iдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах…) появився отаман, подае клича!

Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп’ясти все тiльки собi, е серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, вiрнi вiтчизнi, але немае для них анi найменшого просвiтку, б’ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi.