Яса. Том 1

Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам’янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.

В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця iхня передова залога мчала просто сюди.

Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. І одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив iх покарати його.

Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, свое життя, свою честь.

І не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi.

Не пам’ятав, як сталося, – жива душа хотiла жити, – що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпоi, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур’ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку.

Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м’яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала.

І враз Сироватка пригадав: це – лисяча нора. Стара-старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити.

Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса-перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя.

Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав ii, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широкоi костi й схуд за зиму, як байбак. І все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину: застiбки на нiй обiрвалися, й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiв-аршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi.