Яса. Том 1

Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу геену.

А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пхае голову в кущ, а сама – на виднотi.

Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озиваеться хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн.

Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп’явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось-ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам’ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно-дрiбно, немов ii струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у ii чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що коiлося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив ii зi свого дозорського ока й за те мае каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо’, вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу… Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був ii полоном, ii часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, – так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима – нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, насподi, спогадувати нечистого…

Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрож, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад.