Яса. Том 1

Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь-кого. Сiчовики якщо складали обiцянку, трималися ii твердо. Траплялося, навiть пускали татар на своi пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своiх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленоi злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi – теж злостиво, але на обличчя тiеi посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим.

Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадковоi, яку хотiв прогнати й не мiг.

– Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашоi чати з Бугу, – сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi – адже отаман вiдкривав таемницю вiйськовоi канцелярii. Але Сiрко удав, що не помiчае того погляду, провадив далi: – Не своею лозою обплiвся гонець. Правуе вiн не з Криму, а з Бiлогородськоi орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене, i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приiхав i де взяв ханську печатку?

В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував ii i глипнув на нього вогнисто.

Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.

«Хан зараз у Ногайськiй ордi», – подумав, а вголос сказав:

– Та не в наших це звичаях.

Запитай у нього, – кивнув товмачевi, – одколи це Гнила Лука стала татарською?

Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:

– Не важився татарин до великоi незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiею прилякав.

– До незгоди вiн не важився не через квестiю…

– А з яких же респектiв i причин? – запитав Гук i посмiхнувся.

Вiн завжди осмiхаеться так бататозначно та глибокомудро: мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблюе.

– Було, ледащо, повноважне на всi уступки, – сказав кошовий. – Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацii.

Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.

«А хан, може, й не в ногайського мурзи, – подумав знову.