Яса. Том 1

 – Мабуть, чаус умисне заiжджав туди, аби прип’ясти нас до Ногайськоi орди… Задав же, клятоi матерi невiра, загадку».

Одне було вочевидь – татари цього лiта вирушають великим походом. Хан нещодавно iздив у Адрiанополь, отож iх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею – шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаемно лаштуе малi галери.

І ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи.

Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний Божою ласкою день i б’ють у мозок та серце.

Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного Дикого Поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам’ятав, одколи ii горе стало його горем. Од днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину.

Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не мае сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось-ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.

Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього.

Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi – усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива.

– Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, – мовив. – Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку.

Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доiдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м’яке обличчя, сiро-бiлi, безбарвнi очi, – на перший взiр здаеться, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще – гранично чесний.

Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагаеться з пiдписарем?

– Скажемо те, що намислили вчора.

– Вчора – то не сьогоднi. – Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. – Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.