Яса. Том 1

Пiдписаревi здалося, що настав момент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано захоплено, багатозначно, хоч трохи й догiдливо:

– Ох i гула вчора корчма «При калинi» над Чортомликом!

Сiрко покошлав крутi брови:

– Не за твое пив, пiдписарю. Пильнуй свого.

Гук хвацько крутнув вусики:

– Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.

– Не хвастайся. І не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. І того, рiдше заглядай у чарку, частiше – в папери.

Гук знiтився – все в нього сьогоднi виходило не в лад. З-за свого столу пiдвiвся Яковлев. М’який, усмiхнений, утаемничений у якiсь своi думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов’язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:

– Чеши. Отаман жартуе.

Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв – Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.

Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами – з одного боку сiчовики, з другого – посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярii палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востанне натоптував свою в золотому окладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхае в зуби – який то козак без люльки.

В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагае i козацька регула – звичай. А вiн на Сiчi – найповажнiша сила, на ньому засноване все ii буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по-новому, неписанi – непорушнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв – на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське «Уложенiе», i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.

Сонце свiтило в покутне вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. І всi разом подумали про неi як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти ii.