Яса. Том 1

Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю неперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацii з сiчовою старшиною.

– Ну й не вертайся, лишайся з нами, – понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. – Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. – А нiс у Носа як кушка. І сам вiн козак поважний, сповнений власноi гiдностi.

Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову.

Врештi Сiрко махнув рукою.

Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажае Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м’яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими.

Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала своi повноваження кошовому. І те для сторонньоi людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право.

Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всi вони були пов’язанi мiж собою особливою сув’яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, iх мовби соромилися, iх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримаеться Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? І так, i не так.

Ще й зараз мiг спалахнути й заварити соломаху, що ii не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж усi вигранi битви. І був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своiх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боiв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокоi довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч е й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половини Сiркового життя вже було за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшоi кривди.

– Мiюського з товариством… – сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його:

– Їх тут нема. А коли б i були, ми все одно iх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали.