Яса. Том 1

У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми iх. Те в нас на пам’ятi. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського – небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:

– Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж ординувати самозванця в Батурин у сирицi.

– Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй волi… І такоi прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, – сказав Яковлев. – Тим паче царевичiв… Вони не з неба падають i в болотi не ростуть.

– Вiн такий царевич, як я фiлозоп, – гнiвно насурмив брови Черняченко. – Вiн злодiй i самозванець.

– Який ти фiлозоп, ми бачимо, – сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. – Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть – i свою морду в люстерку не впiзнаеш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, – i ти погодишся.

Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув ii, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть.

У вiкно вiйнуло вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.

Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в iхнi повноваження – глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на хрестi та Євангелii й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам приiхати до Москви, i його там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що iхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зi свiту.

Ось i зараз вони намовили царя-батюшку, бо знають, що царевич заступаеться за простий люд. Далi козаки виказали все, що накипiло на бояр та воевод, i банiтували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише Черняченко, обзивав iх гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав – все те впаде у вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо гетьманський посольський пiдпомiчник Оська Заволока. Був то маленький, лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв.