Яса. Том 1

Треба справити поминки по його душi.

– Поклав свого живота за товариство. Востанне прислужився йому, – казав далi перший козак. – Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирноi, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади своi…

Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку: кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одсилати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…

– І як вiн iм дався на влови, – прогудiв Кайдан, козак велетенськоi статури, круглолиций, грiзний з вигляду.

 – Пронозливий же та хитрющий. Може, затаiвся де? Вiн такий, зашиеться – з собаками не знайдеш.

«Бий тебе сила Божа, який вреднючий», – вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало – боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якоi бридоти, – вiдгукнувся:

– Осьдечки я! – І пiдвiвся, але монявся ще довгенько: розминав затерплий поперек, почував кольки в плечах, у руках i навiть у п’ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинськоi застави.

Їх було чоловiк тридцять-сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погуцав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.

– Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором iх понесло.

– Натер перцю, – реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору – по-ляськи – вусиками.

Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.

– Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав.

Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку – смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:

– Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.

Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч-на-вiч з кошовим Іваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра.