Яса. Том 1

Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з-пiд колись дорогоi, а тепер вилiзлоi, замицьканоi смушевоi шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.

У тих очах – i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.

Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi – глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу.

Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий; пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдзначив, що iх побiльшало. Отаман старiв.

На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якоi на чоло падала тiнь.

В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав – то оманливе враження. Помислом i поведенцiею отаман гострий, весь вiк гнуздае гаряче серце й не загнуздае. Од усiеi його постатi вiяло силою, мiццю, iх не спили роки й утома далекоi мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка – на десять менше.

Однiею рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою просивиною вус, на другу накручував шабельтас недорогоi, але тягнутоi з доброi крицi шаблi.

Сироватка пам’ятав ту шаблю оддавен: з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневоi шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам’ятав – ох! – i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по ii крутому жолобку пробiг неприемний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.

– Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, – наказав Сiрко козакам пiд’iзноi команди, – а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.

Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами – степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав.