Яса. Том 2

Бо ж повелитель правовiрних наказав винищити запорозьке кодло будь-якою цiною.

Мудрий радник Сулейман Кегай вивiдав, що першого сiчня всi козаки збираються докупи, другого – обирають нову старшину й тодi п’ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: «Це день, посланий нам Аллахом. Треба непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати сторожу, оточити Сiч, щоб звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п’яних гяурiв суворому й безпощадному мечу». Кепрюлю наказав не скупчувати всi орди, а взяти найкращих воiнiв гiр i степу, а яничарiв для походу одбирав сам.

Все врахував великий вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки: сiм минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й несподiвано iх укрили глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних непорочний, але важкий килим, посилав iм ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи бог невiрних? Але немае таких перепон, яких би не здолали правовiрнi пiд прапором пророка!

Все складалося так, як намислили Кепрюлю i Сулейман Кегай i як напророкував знаменитий астролог Галiб-бей.

От тiльки клятий чиряк. Ще б два днi… Лiкарi б привезли з моря свiжих морських трав, котрi розм’якшують шкiру й висмоктують гнiй. Але гидотна болячка не хотiла чекати кiнця великого походу.

Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не на нозi, а на душi, були яничари. Таки треба було вмовити Кепрюлю, щоб залишив iх у Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як поламанi кантари за небесними колiсницями.

Але ж Едiрне послало iх, аби потiм татари не сказали, що самi випили келих звитяги.

Селiм-Гiрея морозило. Ногу пекло вогнем, кожен удар кiнських копит вiддавався болем у п’ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч на хановi – тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi, а поверх ще вовчий кожух, й повстянi рукавицi, i шапка з хутра рудих лисиць, на котрiй поблискували алмази. З кiнських нiздрiв виривалися бiлi хмарки пару, груди коня – геть в iнеi, в iнеi й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю.

Холодом вiяло звiдусiль.

Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочились важкi випари. Там, в гущi коней, розiгрiтоi кровi, поту й гарячоi сечi тепло. Кiнськi морди пообростали iнеем, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими, якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але теплий дух висить над колоною.