Яса. Том 2

А як попруть лусом навкулачки курiнь на курiнь або наляжуть усi нижнi куренi на верхнi, не одному пустять з носа криваву юшку, не один не дорахуеться зубiв. А одiрваних гапликiв, а кожушиння, а втоптаних у снiг шапок – лопатою загрiбай.

Звичайно ж, гнiздюки до тих грищ не вступають. То люди статечнi, розсудливi, вони на той час уже сидять на своiх теплих зимiвниках i розговляються рiздвяною ковбасою.

Але воднораз при зустрiчi iз зимiвничанами i якесь iнше почуття ворухнулося в Сироватчиному серцi. Й вiн розправив худенькi плечi, пiдвiв голову й не вступив дороги двом гнiздюкам, що перли вузьким протоптом попiд коморою, з якоi нависав козирок снiгу, просто на нього.

А чого мае вступати? Чи ж вiн, Мокiй Сироватка, менше за них прислужився товариству? Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось пiде до церкви, i йому поступляться мiсцем бiля самоi Богородицi, i в куренi за святковим столом отаман першого привiтае чаркою його, й на сiчовому майданi пiд час виборiв вiн стане в першiй лавi. Тож зiйдiть з чесноi козацькоi дороги, чортовi сиднi! Зiйшли. І стало веселiше на душi козацькому дозорцевi, й поширшав день. І навiть йому одкрилася на мить Божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срiбному iнеi, вiтер зривав з гiлок бiлий пилок i трусив на червонi верхи козацьких шапок, на синi кунтушi, iскрiв на сонцi. З самого краю – високий нелинь, його листя вiдсвiчувало мiддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував довгу шию, шипiв – мабуть, вдавився кiсткою. Грiзно хмурились фортечнi стiни, весело тусали один одного вартовi козаки на мiстку – грiлися, поглядали на сонце, чи скоро замiна. І ще одному сiчовику не вступив дороги Сироватка. Високо, неначе норовистий кiнь, кидаючи вгору колiна, назустрiч Сироватцi ломився сiчовий гультяй, прибий-голова Назар Вовкогон. Найхоробрiший, найзавзятiший на Сiчi козак – лице геть у шрамах, щоправда, тi шрами не попсували його, воно гарне, але й гордовите, пихате та нахабне. Назар смiливий, як чорт, i забiякуватий, як п’яний шляхтич. Перший лiзе на борт турецькоi галери, перший врiзаеться в татарське стовписько, перший одскочить набiк i приховае венетiйськi таляри. А потiм нишком забере iх, ходить по Сiчi гоголем, а за ним тупотить гурт гульвiс, а вiн заломлюе шапку, а вiн дивиться козирем, ще й потiшаеться над якимсь неборакою, голоколiнчиком. Бешкетуе, гуляе Вовкогон тижнiв зо два, далi зникае на кiлька мiсяцiв – подаеться на Полтавщину чи Слобожанщину.