Яса. Том 2

Задурюе голови дiвчатам, зводить з розуму молодиць. О, там вiн показати себе вмiе! Там земля вгинаеться пiд його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують услiд поважнi хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тiльки того й треба, йому тi покиви душу грiють. Не раз i не двiчi перестрiвали його сiльськi парубки, били тяжко, й приходили позови на Сiч, i прив’язували Назара до стовпа, але завжди знаходився козак, який сплачував за нього викуп. Тiльки раз довелося протанцювати на прив’язi халяндри цiлу добу, й били його киюганами гнiздюки по ребрах i по зiгнутiй спинi (голову затуляв руками), через те тепер у нього одне плече вище за iнше.

Але постава така ж горда й шапка заломлена на лiве вухо.

Слава Богу, подумав Сироватка, що Лаврiн не такий. Гордовитий, але поштивий i цнотливий, стоiть на людськiй честi. А це таке стерво… Та ще й небезпечне.

Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги. І Вовкогон, либонь, збагнув усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однiею ногою в снiг.

Спочатку хотiв деменути плечем, щоб одлетiв упертюх за третiй замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сивоi шапки.

Другого дня свiтлоi недiлi Сироватка встав рано, почистив жупанок, причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з них тютюн, пiшов до церкви, одстояв утреню, – таки сподобився честi стояти навпроти Пресвятоi Богородицi, – а коли пiвча заспiвала канта i всi запорожцi вийняли до половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину.

Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади синiх та червоних iскор. І розчулив, розчулив суворому козаковi серце дитячий хор: хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi старцям – виловлював оком тихих, сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi, намагалися втиснути в руку маленькi, як горiхи, й твердi, як шрiт, проскури, пiшов до свого Васюринського куреня снiдати.

Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах, i лампади горiли яро, по-святковому. На лавах – новi налавошники, зметено порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем до жовтого полиску. Люду набилося – не протовпитися, вирипали курiнь, аж пара димiла з рота.