Яса. Том 2

Його треба… У цю мить пекучий бiль пронизав ногу Селiм-Гiрея. Вiн ухопився за стремено, витиснув крiзь тонкi, посинiлi губи:

– Велю покарати луком.

Ледве Селiм-Гiрей вiд’iхав, як вершитель його присудiв та двое аг вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що ii годину тому протоптала в снiгах орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю татарина край. Вiн дивився туди, де вона губилася на обрii, й мимовiльний вiдчай на його обличчi заступав вираз побожностi та трагiчноi упокореностi.

Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив’язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, Аллах i хан вiдали про неi, не прощали ii. Велiння хана – вищий закон правовiрному на землi. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться iз землi. Залишаеться одне – померти мужем. Двое вершникiв шмагонули коня нагаями, вiн здибився, рвонувся, поволiк татарина по груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур’янах.

Татарин сконав, не випустивши лука з рук.

Ледь гострий, вiдточений на сiдельнiм ременi нiж розiтнув набубнявiлу, розпарену шкiру на п’ятi, хан вiдчув, як йому нiби величезна вага скотилася з плiч. Стало гарно, аж вiн засмiявся. Вiдкинувся на подушки – iх познiмали з полу й склали посеред хати – й з насолодою випростав сковане кiлькаденним болем тiло. Його обличчя розм’якло, розправилося, вiн задоволено мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе дитина.

Нiс хановi почервонiв, пiд очима висiли мiшки, рiденька борода обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й крiзь бруднi патьочки проглядала рання сивина.

Селiм-Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня – воiни степу вже попоралися тут, – на лавi i долiвцi валялися побитi iкони – вони ж познiмали iх з божницi, але, впевнившись, що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та повибивали шибки вiкон. Їх позатуляли подушками.

Хан був у легкiй турецькiй сорочцi – камкiс, все iнше – кольчуга, лук, сагайдак – лежало на лавi.

Хатне тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три днi захотiлося iсти, вiн згадав про вкрадений у яничарського аги кiнський окiст i наказав подати копченого м’яса й собi.

А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник, розiрвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мiдну тарiлку червоних крижаних скалок i поставив пiд комин на жар.