Яса. Том 2

Поки вiдтавало вино, а служник рiзав на тоненькi скибочки м’ясо, розкладав кав’яр та родзинки, Селiм-Гiрей наказав завести полонених. Їх увiпхнули всiх зразу, й товмач пошепки наказав iм стати на колiна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов’язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало двое татар, штовханi в потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли на долiвцi. Було iх восьмеро: господар iз хазяйкою, iхнiй син, четверо челядникiв та Лаврiн. Одного челядника татари зарубали в лозах – тiкав через лiд, одбивався сокирою, й ще один, бiлоокий Денис, подiвся невiдь-куди.

І Драпак, i всi iншi вважали, що його порубали теж.

Хан короткозоро примружився, мельком оглянув усiх.

– Оцей, – вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим виразом очей, – господар зимiвника.

– Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, – пожартував хан. – Спитай у нього, чи е серед них запорожцi. Чи знае хто дорогу на Сiч.

Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi, то товмачевi, обома руками вказав на Марка:

– Ось вiн запорожець.

Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй. – І запобiгливо дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг – руки були зв’язанi.

– Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.

Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова, новий страшний полон – чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок двох його зрад, його суддя й, мабуть, тiльки волею випадку не кат – Лаврiн Перехрест, дивився на Килiяну.

Може, оцi татари врятували Марка вiд Перехрестовоi шаблi? Адже Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. Єдине, що почував ясно й чiтко, почував оголеним серцем, – це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося глянути на нього – й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзлася пiд Марком. Татари важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе iх. Вiн скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi… Лаврiн не видасть його. Нехай Лаврiн…

І враз у той розмисл вплiвся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолi. «Вони сказали: залишиться живий, якщо проведе на Сiч… Значить, усiх iнших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… Їх усiх… Нiхто нiчого не знатиме…» Серце забилося швидко-швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук.