Яса. Том 2

Йому здалося, що вiйсько посуваеться надто повiльно. Подивився на зорi – чи далеко свiтанок. Небо було сине, зорi висiли низько, здавалося, iх можна було хапати руками й ховати за пазуху. Але вони бринiли од холоду, тож вiд самоi думки про те, що кладе iх за пазуху, хана зморозило.

У повiтрi майнула чорна тiнь, рiзко вдарилася вбiк. Сова. Пугукнула, летячи над лозами, i знову холодний дрож прокотився по хановiй спинi. Неймовiрно повiльно спливав час. Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тiльки над людськими життями.

Не володарював i над своiми почуттями. В серцi то витанцьовували божевiльнi дервiшi, то щось бубонiли муедзини. Оцi години – години вiчностi. Сто чи й бiльше лiт стоiть на перешкодi Кримському ханству Запорозька Сiч. Вона стримить, як камiнь на бистрiй рiчцi, на якому розбиваються швидкокрилi галери. Тисячi iх розбилося за вiки на тому каменi. Й судилося той камiнь сколупнути йому, великому хановi великоi орди Селiм-Гiрею. Його iм’я прокричать з усiх мiнаретiв Стамбула та Адрiанополя. Його iм’ям назвуть кораблi i мiста. Воно вже летить на крилах вiчностi. Благословенний час, тiльки збiгае вiн надто повiльно.

Служник з дзигарями чипiв за хановою спиною, але хан волiв на дзигарi не дивитись.

Врештi прибiг захеканий гонець – один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Днiприща, то звiстка долетiла, як птиця.

– Гяури сплять. Лiд навколо Сiчi не обрубаний. Яничари вже заходять до фортецi.

Хан зняв iз мiзинця персня, дав гiнцевi.

– Перейняти всi дороги до втечi.

Оточити фортецю з усiх бокiв, щоб i дух не вилетiв звiдти, – вже вкотре повторив слова Кепрюлю.

На Днiпрi знову лунко стрельнула крига. Вiдтак iз синьоi мли долинуло коротке вовче виття. Це вже вив не вовк: татари подавали знак, що Сiч оточили, що кiльце замкнулося.

Селiм-Гiрей вийняв iз пiхов шаблю. На ii лезi з обох бокiв горiли золотом слова: «Володар хан» – з одного боку i «Це – найпевнiший доказ» – з другого.

Хан поцiлував шаблю i поклав ii собi на колiна.

Вiн розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурiв.

IV

Сироватка реготав увi снi. Йому снилося, що кум Шевчик i його брат Одарiй виловили в Скарбнiй русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сiтку, в яку замотали ii сiчовики. Мокiя розпирав смiх, бо козаки забули звичай, який найпильнiше забороняв приводити на Сiч жiнку, а русалка хоч i нечиста сила, а таки ж жiночоi породи.