Яса. Том 2

От, думав, перепаде iм, як вернуться з обiднi запорожцi.

Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всi жiнки, якi снилися будь-коли Мокiю, були схожi на Мавру. Чи через те, що майже не знав iнших молодиць, чи за щось в покуту. Вiн розумiв це навiть увi снi, сердився, але нiчого не мiг перемiнити. Отак – не вистачало йому ще на Сiчi Маври.

Од реготу й пробудився, й здивувався, що лежить на долiвцi. Йому нахолов правий бiк – низом з-пiд дверей бив холодний, як лезо ножа, струмiнь. Але ворушитися не хотiлося, вiн потягнув кирею, обгорнувся полою.

Помацав рукою – груба вже вичахла. Лiворуч, вткнувшись писком йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав увi снi губами, прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посмiхнувся й осiнив себе хрестом. Про всяк випадок. З лiвого кутка куреня долинув тихий гомiн. Сироватка повернув голову (в нiй одразу нiби зрушилося щось, аж тенькнуло в скронi, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве свiтло, котре вибивалося з-пiд попони. Там сидiли запеклi картярi. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку мiж грубою та стiною, завiсилися двома попонами – однiею од високого полу при стiнi, на якому спали запорожцi, другою – од причiлкових вiкон та дверей. На пiдлозi стояла свiчка з воску й чорнобильнику у дерев’янiй тарiлочцi. Вiн тiльки ii й бачив. Гравцiв не було видно – та вони вже, либонь, i не грали, просто точили ляси – вiн вгадував iх по голосах. Власне, знайомий йому тiльки один голос – старого Цвiркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Сiчi в давнiшнi роки. Тi вмiли плавати по землi в човнах, проходити по дну рiки, брали в руки розжаренi ядра, повертали вершникiв на птахiв, а пiшаниць – на котiв. Або кинуть на Днiпро кирею, посiдають трое чи четверо на неi й пливуть собi, люльки палять. Ще й, гемонськi хлопцi, вусом не ведуть i оком не зморгнуть, буцiм так i треба. А що Цвiркун? Щоправда, в карти з ним на грошi грати не сiдай: обдере, як вовк козу, ще вмiе без ключа одiмкнути будь-якого замка, найбiльше ж, на що вдатний, – молоти язиком. Бреше, аж курява встае, й щоразу по-iншому. Зараз теж всiвся на свого шевляга, править теревенi, i язик йому не пухне.

–..Отож каже йому чорт, – вiв свою повiсть Цвiркун, а молодi козаки навiть дух попритаювали: пiвнiч, святочний вечiр, його, нечистого, не доведи Господи i в думках споминати, а дiд ним так i крутить.