Яса. Том 2

Вiн у нас обiдав.

Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козакiв, про Сiч, тiльки бояться. Отож i зараз.

– Не бридь дурного, – трохи боязко, а трохи суворо кидае Якiв. – Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi.

– Виходить, кобзар брехав? – прискалюе крапчасте, як у кiбчика, око Фiлон.

– Може, й брехав, – понуро кидае Якiв. – Йому що – поплескав язиком, та й далi.

– А нам?

– Сам знаеш, за що б’ють дурнiв, – звiвся на ноги Якiв i хвицьнув батогом на вишневому батожилнi. – Нам пора запрягать.

І знову: «Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з’iли.

Куди хапаеш, не нажерешся нiколи». Воли притомилися, та й голоднi, не напаслися, нерiвно йдуть у борознi (то сiрий попускае, то шутий), треба пiдганяти, мiцнiше тримати плуга. Вступае в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе плуга лiвою чепiгою донизу, собкае до волiв. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорiзана, смуга – ii крае лемiш. Сонце сидiло на самiй макiвцi могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота. Як iхали до села, у церквi бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн.

Звичайно хлопцi пiд’iжджали до греблi з поля, хоч можна пiд’iхати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi; щоб не наiхати на чий-небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi.

Фiлон поспiшав i через те поiхав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав з воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та переглянути ятiрцi. Либонь, за зиму лозовi кiльця потрiскалися, та й дiрки не позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та мати i старший брат Йосип, бо ставив iх Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi, де людям ловити рибу заборонялося.

Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а як iх знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його…

Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в ходi, а тодi й зовсiм побiгли. Вiз саме виiхав на вигiн, дорога до греблi – прямо, а вони бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло, кинуло, Фiлон вхопився за полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий скрик.

А вiз уже зупинився, i воли пили з вiдер, якi стояли бiля криницi. На цямринах лежало коромисло, а з того боку криницi з-за зрубу виглядало кругле перелякане личко.

– Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали.

Воли ж припали до води, тiльки боками хлипали.

– Бодай би ти краще напоiв iх, – почулося з-за криницi. – Добрий хазяiн. Бач, як здухвини позападали.