Яса. Том 2

Коли Микола перевзувався, насипав йому в постiл гарячоi кулешi, i той довго стрибав на однiй нозi. Погнали воли на водопiй, всi хлопцi йшли позаду, один Фiлон iхав верхи на шутому воловi. Але вiн отак iздить i на всiх iнших. І вдатний на всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий – чуб рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й будь-кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий.

Жартувати не жартували, а гомонiти поважно гомонiли. З могили було видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори – поля й поля, доли i видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний та захiдний також, а в пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич i стояв панський фiльварок. Фiльварок – по той бiк, на високому березi, серед парку-гаю; окремо замок, як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за ним лiс, панський таки ж, Вiтряним званий.

До фiльварку iхати греблею через високу камiнну браму. Село розкинулося по цей бiк, уподовж Гнилого Тiкичу, на горбках та по долинах, одною предовгою i кiлькома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори i городи здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка, оступлена зобабiч високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй людям ловити заборонено, iм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь зуби двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах i по каменю. Село мрiе в маревi, поблискують проти сонця всi три банi Миколаiвськоi церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайворове крило, трiпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що iхнiй пан Казимир зовсiм не граф, а тiльки однофамiлець графiв, але хто осмiлиться сказати те пановi, та й кому до того яке дiло.

– Замок колись був ще бiльший, тiльки дерев’яний, – каже Фiлон, облизуючи та ховаючи до кишенi дерев’яну ложку-рибку.

– Багато ти знаеш, – недовiрливо кидае Якiв, на прiзвисько Струль. – Стоiть вiн уже лiт сто.

– Стоiть, та не той, – блискае очима Фiлон, – той згорiв.

– Чого б то вiн згорiв? – облизуе й собi ложку Якiв. Губи в нього тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi.

– Бо… спалили козаки Хмелевi. Налетiли i в одну нiч… Кобзар розказував. Отой, що на Пречисту спiвав на папертi.