Яса. Том 2

Аж пiд обiд одiйшов серцем i сходив до дячка та перепросив, похристосувавшись з ним тричi, неначе на Великдень. В дячка минулоi осенi помер у Киевi син-бурсак, дячок лишився в свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi.

Роздiл двадцятий

I

Легко орати панське поле. Не то що власне, де нивка куца, як посполитський вiк: натягаешся на зворотах плуга, насобкаешся, начiпляешся за тини, пеньки, та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi: двiчi обiйшов загiнку – i вже обiд, ще тричi – i вже вечiр; пустив воли, й вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притримуеш за одну чепiгу рукою плуга, повiсивши на другу шапку, чалапаеш босими, аби не бити взувачки, ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви – вийдеш на стерню i йдеш собi збоку, знову ж таки притримуючи плуга однiею рукою.

Вiн легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, крае чорнозем, як воду. Вряди-годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торiшнього пирiю.

«Соб, сiрий, соб, шутий».

А небо високе, свiтло-голубе, а сонечко тепле ще тiльки прозирае з-за обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги… А ось вже й жайвiр обiзвався десь збоку: «Тi-тi-тi-тi, вi-i-i-i». Нi, то не жайвiр, то витинае вiвсянка в кущах при долинi, а жайвiр грудочкою завис угорi, перемелюе крильцями сонячне промiння на порох. Тут iх безлiч, еднають срiбними струнами небо iз землею. Та й не сам ти в полi, за тобою тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у обiд бiля могили, балачок усяких, жартiв, реготу – на все поле.

А то побiжать до болота, надеруть яець крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi, тiльки Якiв старший, уже одружений, напускае на себе статечностi.

Важко орати панське поле. Важко до болю в серцi. Гони довгi, скиба важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий… Чужi гони, чужа скиба, чужi воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки.

Хочеться кожну грудочку перем’яти в долонях. Хочеться падкувати бiля своеi землi, бiля свого господарства. Але катма землi й катма господарства. Є лише слiпа на одне око, безклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi) та четверо овечок.

Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на макiвцi могили сiрячини, обiдали. Жартував тiльки Фiлон, на прiзвище Мальований, по-вуличному Кiбчик.