Анна Київська – королева Франції

Фата – головний убiр, легке покривало з серпанку чи мережива, що вiльно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символiзувала сором’язливiсть та чистоту…

Чи я в батька не кохана була?..

…Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгiгерду, вислухала князя про приiзд сватiв (думка дочки нiкого не цiкавила, як вирiшать батьки – так i буде). Розбудила дочку – був раннiй ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка понiжитись в постелi. Дочка спершу нiчого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:

– Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Киiв знову напали печенiги?

– Якi печенiги? Не згадуй всуе цих грабiжникiв – цур iм, пек! Твiй батько, а наш князь, так iх вiдколошкав, що вони й носа виткнути зi своiх степiв бояться.

А розбудила тебе тому, що в твоему життi, донечко моя, назрiвае важлива подiя…

Анничка, не дослухавши, позiхнула, i голiвка ii впала на подушку.

– Отакоi! Гостi вже в Киевi, з далеких краiв прибули, а вона… спати… Вставай! Вiдiспала ти свое.

– Та що таке лучилося?

– Посли приiхали…

– У Киiв до батька мого завжди посли приiздять, i це не привiд, аби я вставала так рано.

Не до мене вони приiхали.

– Не до тебе, але за тобою, дiвко.

Анничка мало не прожогом схопилася.

– Свати?

– Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати i сватам показувати.

Засмутилась весела й досi безжурна Анничка, печаллю дiвочою запечалилась, тихо-тихо заспiвала:

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в батька не кохана була?

Взяли ж мене замiж дали

І свiт менi зав’язали —

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

Спiвали тодi так усi дiвчата на Русi, яких вiддавали за нелюбiв:

Чи не було рiченьки утопитися,

Чи не було кращого полюбитися?

Були рiчки – повсихали,

Були кращi – повмирали —

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

– Отакоi! – не йняла вiри матiнка i з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася.

 – Їi замiж за короля вiддають, а вона… побиваеться!

– Що з того, що за короля, як за нелюба?

– Королi беруть дiвчат не для любовi, а щоб королевами iх зробити.

Радiй, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стае…

Над Киевом опускалося тихе осяйне надвечiр’я, i в промiннi сонця, що сiдало десь за Днiпром, золотом спалахнули банi церков i соборiв.

Анничка того вечора стрибала, як кiзонька, i волосся на ii голiвцi вiдливало золотом.

– Моя ти златовласка… – посмiхаючись шепотiла мати.

А дочка безтурботно наспiвувала:

О ля-ля, о ля-ля,

Видають за короля.