Анна Київська – королева Франції

Стану йому любкою,

Любкою-голубкою…

О ля-ля, о ля-ля,

Замiж йду за короля,

Королевою стану сама —

Хоч би не зiйти з ума!

А тодi зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матерi i нiяк не могла заспокоiтись. А мати Ірина, втiшаючи дочку, ласкаво казала:

– Така твоя доля, доню моя, королевою маеш стати. – І чомусь плакала, але сльози ii були свiтлими – як кришталь…

Анничка то плакала, то крiзь сльози посмiхалася, спiвала нiби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:

«Ой ти, дiвчино зарученая,

Чого ж ти ходиш засмученая?»

«Ой ходжу, ходжу засмученая,

Що не за тебе зарученая!»

«Ой ти, дiвчино, словами блудиш,

Сама не знаеш, кого ти любиш!»

«Ой знаю, знаю, кого кохаю,

Тiльки не знаю, з ким жити маю!.

.»

І не було в неi коханого, а iй здавалося, що був.

Був, був… І присягався «бути моiм чоловiком, а я – його дружиною». Ось тiльки як його звати (а так кортiло дiзнатися) – не вiдала.

І про свое майбутне хотiлося наперед почути. Хоча яке майбутне у княжоi дочки – вiдомо: в iм’я змiцнення мiждержавних (чи ще якихось там вiдносин) вiддадуть – часом i за старого князя з чужоземелля, i – живи та змiцнюй тi мiждержавнi (чи ще якi там) вiдносини. А чи любиш ти його, чи вiн тобi хоч подобаеться, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.

А там… Злюбиться. А не злюбиться – i так вiк проживеш. Одне слово, династичнi шлюби. То чи не все одно, кого тобi виберуть? Ет, виходить, не все.

Хотiлося дiзнатися, як його хоч звати-величати.

З дiвчатками-подружками Анничка пiд Новий рiк ворожила. Перекидала через ворота чобiток: куди, у який край носком впаде, туди й вiддадуть.

А ще хотiлося дiзнатися iм’я судженого. З цiею метою дiвчата виходили на вулицю i в першого стрiчного запитували його iм’я.

Яких тiльки iмен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тiм ворожiннi пiд Новий рiк! Часом у нiч ту, як виходили на ворожiння, гули-вили над Киевом заметiлi, свiту бiлого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?.

.

Яких тiльки iмен вона тодi не почула! А iменi Генрiха серед них нi вiд кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське iм’я, чуже, з чужого краю…

А тодi згадала: ой, таке ж було лiт зо п’ять тому з ii старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою ii любою.