Аравійська пустеля (збірник)

На нiч яструб залiтав на горище й ночував там, сидячи на перекладинi, а нi свiт нi зоря – як тiльки-но починало днiти, з’являвся на даху.

Із добуванням iжi теж не було клопоту.

У вiдкритих вольерах зоопарку завжди лежав корм, тож на територii зоопарку й побiля нього – зграi мiських голубiв та горобцiв (до них приеднувалися галки, ворони й сороки), вони лiтали до вольерiв визбирувати поживу. А потiм ситi й обважнiлi голуби поверталися на житловий масив по той бiк вулички, де вiн iх i пiдстерiгав. Блись! – i вiн водномить хапав залiзними пазурами лiнивих i ситих голубiв, якi вже й лiтати розучилися – тож щодня мав свiжу здобич i не знав, що таке голод.

Усiвшись на даху, патрав нещасну птаху, а вiтер пiдхоплював пiр’я, несучи його до зоопарку. По тому пiр’ю його й вистежили i взяли на замiтку. Як-не-як, у гросбуховi зоопарку вiн мав порядковий номер i був на балансi, отже, й досi вважався власнiстю зоопарку. Не вiдаючи про те, втiкач розкошував на волi, набирався сил, мiцнiв, випробовуючи крила стрiмкими кидками за здобиччю…

Тим часом працiвники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхiвки втiкача, трохи заспокоiлись, розумiючи, що такого добутливого мiсця той не полишить i далеко вiд зоопарку летiти не буде.

Тож неквапно виношували рiзнi плани, як повернути зухвальця до скляного павiльйону, стеля якого на той час уже, ясна рiч, була полагоджена.

А втiкач тим часом жирував-розкошував на горищi, а вдень – на даху.

Привiлля подобалось йому щораз бiльше й бiльше. Навiть про далеку свою батькiвщину, про Карпати, вiн бiльше не згадував та й почав потроху про них забувати.

Пощо мрiяти про щось, коли все маеш? Вiн усе, себто й волю, мае й тут.

Але якоiсь ночi зчинилася негода. Всю нiч оглушливо гримiла гроза, над мiстом сунули важкi чорнi хмари, що iх краяли слiпучi блискавицi, як навiжений завивав вiтер, скрипiли натужно дерева, i, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався i стогнав, не знаходячи собi мiсця.

Яструб сидiв на горищi в затишку й безпецi i крiзь слухове вiкно спостерiгав за спалахами блискавиць.

І раптом, коли скороминущий спалах освiтив на мить пiвмiста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високi зеленi гори, а над ними пливли бiлi хмари, а ще – полонини, темно-зеленi ялини… Серце його стрепенулось – вiн упiзнав Карпати! Вже призабутi ним гори його малолiтства, коли вiн був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то спiвом трембiти, то далеким пiдземним гулом, вирiзьбившись у спалаховi небесного вогню.