Аравійська пустеля (збірник)

І яструб вiдчув поклик предкiв. Невже вiн i справдi промiняв волю на неволю iз жирними голубами в чужiм краi?

А далi у гулi громовиць вiн почув якийсь далекий-далекий згук, що бринiв i бринiв на полонинi, голос, що його вiн чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звiстку про чиюсь смерть, похорон чи весiлля, застерiгав про тривогу, утiшав радiстю. Вчув вiн i вiвчарськi награвання.

Трембiта! Що ii у гуцульському краi роблять з пiхти чи ялини, така гучна, що ii голос чути далеко-далеко в горах, i тодi здаеться, що то спiвають самi гори…

Тоi ночi в громах i ревиську вiтрiв йому вчувалася трембiта.

Наче про щось його застерiгала i водночас кликала до себе – до Високих Гiр… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клiтинка його ества, а в небесному вогнi вiн бачив за кожним спалахом обриси далеких гiр. Не дочекавшись ранку, тiльки-но зазорiло, i в усьому його ествi все ще спiвав голос трембiти, вiн здiйнявся з даху дев’ятиповерхiвки, зробив прощальне коло над зоопарком i полетiв на захiд – туди, де гукав i манив голос його далеких предкiв…

Зiйшло сонце, i вiн уже був далеко за мiстом своеi неволi.

Летiв квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спiзнитися на свято якесь.

Летiв на захiд, i з кожним помахом його дужих крил батькiвщина, далекий край його пташиного малолiтства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але вiн ближчав, i в цьому вже вчувалася перемога.

У небi й в усьому свiтi клекотiв березневий вiтровiй, була весна, ота, про яку спiваеться в пiснi:

Дiвчина, дiвчина, юна весна,

Звiдки приходить – нiхто не зна…

Але вiн уже знав: до нього весна прилинула з Карпат i вiн летiв до рiдних гiр на свято весни, i кликала, й вабила його трембiта…

Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лiсами, полями, за рiками… Інодi закрадалася i холодила тiло якась непевнiсть: а чи були вони взагалi, Карпати? Може, то його мрiя, сон золотий i вiн усе ще снить i бачить те видиво у своему скляному саркофазi?

Аби заощадити сили, вiн набирав i набирав висоту, знизу, iз землi, перетворювався на цятку, i у теплих потоках повiтря, що пiднiмалося вiд нагрiтоi землi, ширяв легко й нечутно, i тiло його линуло без будь-яких зусиль.

Тодi вiн долав десятки й десятки кiлометрiв.

За чужим кордоном, що його вiн проминув ще вночi, внизу вже тяглася Житомирщина.