Аравійська пустеля (збірник)

І прихiд весни на Явдоху, i остаточне ii утвердження на Благовiщення вiн зустрiв у польотi. Пролiтаючи над селами, чув, як дiвчата на вигонах спiвали веснянi замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.

Благослови, мати!

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати!

Зимонька у вiзочку,

Лiтечко у човночку…

І гарно йому було летiти пiд тi веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свiй лет, коли перед свiтанком у небi пломенiла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечiрня зоря.

І втоми не знав, i баглось летiти ще i ще.

Заголубiв i зник Пiвденний Буг. Вервечками, без кiнця-краю, тяглися дороги – грунтовi, шосейнi, асфальтовi, рейковi, якими у залiзних машинах рухалися отi двоногi, позбавленi крил. Правда, вони мали величезних залiзних птахiв (де вони, в яких гнiздах, у яких батькiв i повиростали?). Вони лiтали в пiднебессi, але вiн завбачливо iх обминав. Хай собi гудуть та лiтають на своiх залiзних крилах. Вiн мав своi – найнадiйнiшi i витривалiшi, i тому летiв туди, куди кликав його голос предкiв.

Плив над полями й лiсами, над селами й мiстами, iнодi, перетворюючись на цятку, завмирав у повiтрi, щось загледiвши внизу, i знову долав безмежжя.

У верхiв’ях Горинi, Случу та Хомори вiдпочивав, а пiдкрiпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лiсостепова зона, а вiн зi своеi висоти вже бачив далеко-далеко на обрii широку синю смугу Днiстра… Не рахував нi днiв, нi ночей. Нащо? Скiльки б iх не було, вiн усе долав – день за днем, нiч за нiччю…

Великi мiста оминав, малi – пролiтав краем.

Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.

Унизу вже була Тернопiльщина, тяглися Кременецькi гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полiсся, випливали з-за обрiiв вапняковi пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опiлля.

Блакитнiли рiчки, одна одну змiнюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Нiглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставкiв та озер, тяглися до обрiю лiсостеповi зони.

Лiси були здебiльшого по долинах рiчок, у Товтрах, на вододiлах. Там вiн iнодi хапав перепелiв, сiрих курiпок. Інодi зустрiчав мiсцевих яструбкiв, але навiть уваги не звертав на родичiв – не було коли. Та й був вiн, великий яструб iз гордим i лячним для пташиноi дрiбноти йменням – тетерев’ятник, а то все зустрiчалися малi, темно-сiрi яструби-тювики. Товклись вони в заплавних лiсах i живилися малечею – гризунами, ящiрками чи знiчев’я й комахами.