Аравійська пустеля (збірник)

І все ще нiхто не скаже, коли його i який Кожум’яка нарештi здолае…

А все iнше так, як i колись було, тож i сьогоднi рядки Поета звучать, як про наш час написанi:

Спочивають добрi люде,

Що кого втомило;

Кого – щастя, кого – сльози,

Все нiчка покрила…

І нiчого не вдiеш, бо так воно справiку й ведеться: одних щастя стомлюе, iнших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знае. Та ще Тарасiв дiд Іван, бо, як вiдомо, на все у нього, на всi лиха-бiди своя, селянська вiдповiдь готова: «Дак нема на них Колiiвщини! Козакiв-сiчовикiв на них немае!.

.»

Може, й немае. Хто його знае достеменно? А все iнше, як у Поета:

Було колись – в Украiнi

Ревiли гармати;

Було колись – запорожцi

Вмiли пановати.

Пановали, добували

І славу, i волю;

Минулося – осталися

Могили у полi.

Високii тi могили,

Де лягло спочити

Козацькее бiле тiло,

В китайку повите.

Високii тi могили

Чорнiють, як гори,

Та про волю нишком в полi

З вiтрами говорять…

Аравiйська пустеля

Жив собi та був собi…

А втiм, це тiльки в казках так починаеться – жив собi та був собi, – а у нас не казка, а щонайправдивiша, можна б сказати, невигадана повiсть про дивного-предивного лелечича, котрий вирiс на хатi в дiда Щедрiя в лiто тисяча дев’ятсот вiсiмдесят четверте.

У селi, що стоiть при самому впадiннi блакитноi Орельки в голубу Орiль, ще й досi розказують, як дiд Щедрiй та навчив у те лiто молодого лелечича людськоi мови.

Дивина, та й годi! Буцiмто однiеi вiтряноi ночi випало з гнiзда лелеча, котре й лiтати ще не тямило, i скотилося з хати аж у двiр. От старий його пiдiбрав, виходив, як дитину, i назад у лелече гнiздо всадовив. Звiдтодi, розказують дiдовi односельцi, те лелеча й заговорило по-людському.

Так це було чи нi – я достеменно не вiдаю, але молодий орiльський лелечич, з яким я познайомився того лiта пiд час своiх рибальських мандрiвок по Приорiллю, i справдi розумiв мову людську.

Хоча виду, звiсно, i не подавав. Та коли дiд Щедрiй, накосивши в березняку трави (а вiн любив застеляти в своiй хатi долiвку молодою травою), сказав йому: «Ходiмо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди i рушив з дiдом до села. Так вони i йшли левадою; старий помаленьку дрiботiв собi з мiшечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як вiдставав, то, змахуючи крилами, пiдбiгом наздоганяв старого i знову йшов поруч.