Аравійська пустеля (збірник)

Особливо в Пiвнiчнiй Африцi, де мiсцевi племена полюють на них iз луками (там лелека – така ж дичина, як у нас качки). Але найтяжчий i найнебезпечнiший вiдтинок шляху – Аравiйська пустеля. На сотнi кiлометрiв простилаються внизу гарячi пiски, над якими лютують жахливi пiщанi бурi, повiтря – сухе i гаряче. Там не просто спека, там – пекло. Там – смерть. І – нi краплини води. Їжi нiякоi, хiба що сарана. Але це як пощастить ii знайти. Пустеля дихае полум’ям, вiтри гарячi й пекучi. І над цим пеклом, що спопеляе все живе, треба летiти днi i ночi.

Орнiтологи пiдрахували: кожен третiй лелека гине над Аравiйською пустелею.

Кожен третiй падае бiлою грудкою на пекучi пiски Аравii.

А обминути iх нiяк – дорога додому лежить тiльки через те пекло.

Про все це я мiг розповiсти старому. Мiг… i не мiг.

Натомiсть я пробурмотiв щось бадьоре. Що, мовляв, нiчого особливого в тiй Аравii… Пiски як пiски. Ну, може, трохи сонце слiпить… А пiски… пiски й на березi Орелi трапляються.

– Попереду – Аравiйська пустеля, – не слухаючи мене, сам до себе промовив старий.

Чекали ми звiстки вiд Лелька, що вiн благополучно здолав Аравiйську пустелю, чекали аж до травня, та так i не дочекалися…

На початку квiтня прилетiв Лелькiв батько.

Присiвши на дiдову хату, старий лелечич, навiть не вiдпочивши з дороги, вiдразу ж заходився лагодити гнiздо.

Квапився.

До кожноi лелечки, що пролiтала над селом, радiсно клекотiв – дружину свою виглядав.

Днiв через три i вона прилетiла.

Ах, як вони клекотiли, вiтаючи одне одного, як клекотiли!

У них було стiльки радостi, що вони не знали, як ii вихлюпнути, як ii подарувати одне одному. І присiдали, i крилами махали, i голови на спину закидали, та все радiсно-збуджено трiскотiли дзьобами – та так мелодiйно, ритмiчно!

Цiлий день радiли одне одному i нiяк не могли нарадiтися, що вони здолали важку дорогу, перелетiли Аравiйську пустелю, що вони знову вдвох, що вони в рiдному краi, i попереду в них буде стiльки днiв ясних i ночей зоряних пiд високим приорiльським небом! І вони знову i знову клекотiли, махали крилами i церемонно кланялись одне одному…

А старий сидiв на призьбi, слухав iхнiй бурхливий клекiт i казав, киваючи бiлою бородою:

– Та воно-то й так… Добре зустрiчатися, коли е з ким…

І бачилась йому iнша весна, коли вiн з вiйни повертався.