Аравійська пустеля (збірник)

Не доiхавши попуткою до свого села, зiскочив на ходу. Нетерпiння було таким, що вирiшив пройти до своеi вулицi навпростець, городами. Шинелю на руку перекинув, за плечi – речовий мiшок, кашкет набакир збив, накрутив на палець чуб на скронi i подався городами, стискуючи в кишенi саморобний, з авiацiйного дюралю, портсигар – у ньому, в махорцi, лежали сережки для Катерини.

Катерина любила сережки.

За роки окупацii вiн не сподiвався на звiстку, та пiсля звiльнення села скiльки не писав додому – жодноi вiдповiдi.

Утiшав себе, що, мовляв, вiйна йде, що пошта нерегулярно працюе, все може бути… От з’явиться вiн негадано, i зустрiне його…

Рiдна хата зустрiла його високим та чорним бовдуром, на якому галки вже змостили гнiздо, та недогорiлими кроквами i задимленими стiнами.

Вишнi на причiлку теж стояли чорнi, i над ними гули бджоли, не впiзнаючи знайомих вишень та дивуючись, певно, чому вони не квiтнуть бiло-бiло?..

Щедрiя обступили сусiди.

Вони мовчали. А на високому чорному бовдурi галасували галки.

Та над чорними обгорiлими вишнями гули бджоли – шукали цвiт i не знаходили його.

Катерину розстрiляли в сорок другому, як матiр офiцера-льотчика i дружину фронтовика-комунiста, розстрiляли на кладовищi.

Стоячи пiд дулами автоматiв (розказували йому односельцi), Катерина дивилася в небо – може, сина-льотчика виглядала? Може, здавалося iй в останню мить ii життя, що вирине з-за хмар коханий синок на крилатiй птицi i порятуе ii?.

.

Щедрiй поклав на ii хрест сережки i пiшов вiдбудовувати хату.

Треба було жити i чекати з вiйни сина.

Чекаючи сина, вiдбудував хату i посадив новi вишеньки.

Минув травень.

Весна була ще в розпалi, стояли днi яснi, чистi, дзвiнкi, ночi темнi, зорянi, теплi. Стара тополя тихо шелестiла молодим листям, тiльки на ii вершечку чорнiло нiким не займане колесо.

Лелько не повернувся.

Не судилося йому збудувати власне гнiздо, виглядiти в ньому лелечат i вчити iх лету у високому i дзвiнкому приорiльському небi… Колесо так i лишилося нiким не займаним.

Випала молодому лелечичу Аравiйська пустеля.

У негоду чи у вiтряний день скрипить стара тополя, чорне колесо на своему вершку гойдаючи. Не стало воно гнiздом.

Інодi старий лелека прилетить на те колесо, стане, зiгнеться, вбере голову в плечi, настовбурчить пiр’я i стоiть так довго-довго. Бувае, що й у нiчнiй пiтьмi бiлiе самотиною на тiм колесi.