Аравійська пустеля (збірник)

Це щоб сусiда поперед тебе гриба не вхопив, щоб самому знайти таке мiсце, де… Ех, якби так до своiх робочих мiсць поспiшали!..

А ви собi з сином (перший-бо раз на грибах, ач, як пiдстрибуе) та корзиною (…надцятий раз на грибах!) поволеньки пiшли пiщаними пагорбами, де там i тут сосни, як щогли, стоять. І шумлять вони десь там, у голубому пiднебессi, i за iхнi верховiття, наче вiтрила, бiлi хмарки позачiплялися…

І нiби й не було гамiрливого мiста, роботи, щоденних клопотiв. Нiби хтось вас на руки взяв, пiдняв i легенько так понiс, понiс, по-о-нiс… І з ваших плiч, серця, печiнки, селезiнки, нирок – наче по доброму пуду поспадало.

– Тату, а що ото по землi стелеться?

– Молодило, синку.

– Ой, як смiшно його звуть… Молоди-ило. А ото що цвiте?

– Безсмертники.

– А ото… червоненьке… на лапки схоже?

– А то рiдний брат безсмертника. Так i зветься: котячi лапки.

– А бiля ромашки що цвiте?

– Гвоздика польова.

– А ото… голубеньке?

– Ото… Та що це ти, як найнявся? Грибiв щось не видно, а мусять же бути! Жито цвiте.

У березняку вас зустрiчае перший комарик: дзззз…

– Дзижчиш? – ви до нього так лагiдно, доброзичливо. – А чому? Бо живеш ти, комарику, серед природи, i нерви у тебе мiцнi, i валер’янку, мабуть, ночами не п’еш… А побув би ти на моему мiсцi, то не дзижчав би, а – гавкав.

І зненацька почувся синiв крик.

Такий пронизливий-дзвiнкий, що ви, жахнувшись, у два стрибки опиняетесь бiля нього, готовi стати на смертний герць, аби врятувати малого вiд негаданоi бiди.

А синок навпочiпки присiв, а перед ним – гриб.

Бiлий!!!

З добре вiдро завбiльшки (принаймнi так вам здалося в першу мить).

– Хапай його, хапай! – кричить син.

– Спокiйно, спокiйно, – а в самого руки тремтять. – Оце повезло. Спо… Нiкуди вiн вiд нас не втече…

Та гриб од вас… утiк. Власне, розсипався, тiльки-но ви до нього доторкнулися.

– Пiзно-о-о знайшли-и… – ледь не плачете ви. – Черва першою встигла. З тиждень ранiше – i був би наш.

Чимдалi заглиблюетесь у лiс, тим бiльше i бiльше переконуетесь, що грибiв… немае.

Зате е комарi. Той iдилiчно-пасторальний комарик, до якого ви так нiжно щебетали кiлька хвилин тому, тепер видаеться вам райдужним метеликом, бо попереду не комарi, а – вовки! Щоправда, спершу ви нiби делiкатно вiдмахуетесь вiд них, як од чогось несуттевого, дрiб’язкового, не вартого уваги.

– А… киш, проклятi!

І навiть слушнi поради iм даете, що вдень, мовляв, порядним комарам треба спати.