Це я, званий Чемерисом…

Добре пам’ятаю Стеценкiв берег (там жив мiй найближчий друг у роки дитинства Микола Стеценко), Хоменкiв берег – ясно, що Хоменки там жили, з хлопцями його багатодiтного сiмейства я теж дружив. Їх було так багато, що, пригадую, вони спали i на печi покотом, i в хатi на долiвцi – теж покотом, на чолi з батьком-матiр’ю, i ледве вмiщувалися. Глава того сiмейства був дуже працьовитим (не тiльки в смислi збiльшення потомства), в колгоспi зранку дотемна гнув спину, але жили вони бiдно i голодно. Проте були веселими i дружними, i в них у дворi на високiй яворинi – предмет моiх заздрощiв – скiльки себе пам’ятаю, жили лелеки i теж мали щолiта повне гнiздо лелечат.

Остання дитина в них народилися 1 травня 1950 року, хлопчика було названо Григорiем, але через два мiсяцi немовля померло, i Хоменчиха бiльше не народжувала дiтей – вiк уже був не той.

Ще був берег Сисане озеро (за моеi пам’ятi воно вже заросло), берег Ляшеве (не знаю, чому так звалося), Мартинiв (менi добре знайомий) берег, Демидiв.

Були ще так званi копанi – протiчки в очеретi шириною метрiв з десять.

Були копань Царинська, Куликiвська копань, Перша копань, Розсоха та iншi. Найвiдомiше озеро на островi, оточеному Хоролом, звалося Бульбою (воно й було у формi бульби), синiло в лататтi Воликове озеро, були ще Солонцi, Павлова толока i просто – луки й толоки, береги й бережки, озера й озеречка, плеса й протiчки.

Отож село, подiливши Хорол на береги-бережечки, кути й протоки та копанi, за роки й забуло, як i звати рiчку – рiчка, та й усе.

І лише в п’ятдесятих роках бiля мосту раптом поставили табличку з голубими лiтерами: «р. Хорол».

Варто зазначити, що заiчинський термiн «берег» не завжди означав сухий берег. За роки люди – тi, хто там жив, – протоптували в очеретi стежки до води, це й звалося часто «берегом», твердих берегiв було лише кiлька. А бiля мосту були плеса, повнi макiвок (бiлих лiлiй) i глечикiв (жовтих лiлiй), там ми любили купатися.

То був наш центральний «пляж».

Хорол не кожну пору року був видимий з-за очеретiв, як бувае видима рiка – плавнi його ховали од свiту бiлого.

Зате по веснi вiн так розливався, таке було буйноводдя на всю широчiнь, коли навiть луки зникали пiд водою, що ми нарештi бачили свою рiчку у всiй ii красi й привiллi.

Щовесни з вирiю поверталося у плавнi на води нашоi рiчки рiзноманiтне птаство – дикi качки, гуси, журавлi, лелеки, рiзний пернатий дрiб’язок, i тодi гелгiт, крики птахiв переповнювали наше село.