Це я, званий Чемерисом…

Потiм вода потроху спадала, оголюючи луки, заплави, острiвцi, швидко рiс очерет. Пiд осiнь Хорол мiлiв, очерети навколо нього i в долинi здiймалися непроходимими хащами, i рiчка знову зникала з наших очей, i тiльки бiля мосту ми й бачили чисту воду. Та ще на човнах, пробившись через очеретянi джунглi, дiставалися чистоводдя[5 - Пригадуете у Павла Тичини: «Не той тепер Миргород, Хоролрiчка не та»? За Миргород не скажу, а Хорол-рiчка нинi й справдi вже не та. Принаймнi в нашому районi. В сiмдесятих роках вирiшили осушити ii заплаву, те неймовiрного багатства й краси привiлля, i – «осушили».

Прорили канал, що мав символiзувати рiчку Хорол, спустили в нього воду, що ще лишилася, i таким чином знищили рiчку. Але це – сумна окрема тема.].

У сиву давнину, коли всюди були вороги, наш пiвострiв серед степiв (долина Хоролу), зарiсши очеретами та гаями, ставав надiйним сховком для втiкачiв вiд панщини, для козакiв, як мiсце для засiдок. Хоч земля на пiвостровi не з кращих, але заради безпеки люди мирилися навiть з бiдними грунтами.

За переказом, першими на пiвостровi, що сховався од свiту бiлого, у плавнях, поселився зi своiм загоном сотник Костяний – вiн i охороняв тi краi вiд ворожих набiгiв, у захiднiй частинi Полтавщини. А збоку суходолу, себто миргородськоi та хорольськоi дорiг, що вибiгали через суходiл з пiвострова на узвишшя i далi в привiлля полтавських шляхiв, у тi часи стояли сторожовi козацькi бекети з сигнальними вежами, де й чатували дозорцi сотника Костяного – слiди тих бекетiв зберiгалися ще на початку столiття.

Сотник Костяний був хоробрим у бою, з козаками сердечний, за що останнi його шанували, але на вигляд не вдався – зрiст його пiдводив. Ще й гандж мав, що його не можна було утаiти: заiкався. Тож його позаочi так i звали: Заiка. А тих, хто селився на пiвостровi бiля Заiки, зрозумiло, що теж величали Заiками. І звалося б сьогоднi мое село Заiками, коли б не панi сотникова. Була вона, на вiдмiну вiд дрiбненького мужа свого, дебелою нiвроку, високою, широкоi костi, i коли поважно вулицею йшла, сила у нiй вiдчувалася, i чоловiки зайвий раз з нею уникали зустрiчатися – ще не так глянеш, не так кашлянеш та й розгнiвиш панi сотникову…

Але панi сотникова, хоч на вигляд i була гроза грозою, та душу мала добру, жалiсливу.

Любила свого маленького сотника вiрно i нiжно, i називала його не Заiкою, як усi, а – лагiдно-ласкаво: Заiчкою.