Це я, званий Чемерисом…

Забули, що на чиемусь горi не будеш щасливим. Та й нiкуди не можна було поскаржитись, адже нещасних людей, як i обiцяли – «железной рукой загонiм человечество к счастью», так i заганяли – на той свiт.

У колгоспи ж на початку 1939 року силомiць було (у Заiчинцях заганяли тiльки силомiць, а хто не хотiв вступати в колгосп, тих сiм’ями вивозили – навiчно – в страшний Сибiр) загнано 395 756 селянських господарств. Дорого моiм землякам обiйшлося оте примусове заганяння «железной рукой» до загального «счастья». Як я вже згадував, на фронтах Другоi свiтовоi вiйни полягло 128 моiх односельцiв.

Скiльки iх померло вiд голодомору в 1933 роцi (а померло дуже багато, тiльки точних даних не збереглося), то в сусiдньому селi Бiляки (3 км вiд нас) на фронтах полягло 179 чоловiк, а в голодомор 1933-го, органiзований сталiнцями та iхнiм кривавим очiльником, померло 1002 чоловiки. От i виходить, що навiть нашестя фашистiв за чотири роки вiйни забрало бiлякiвцiв менше, анiж органiзований своiми ж голодомор!

Але, попри все, тi, кого не вивезли з села, хто змушений був вступити в колгосп, аби врятуватися вiд так званого розкуркулювання, за своею вiчною звичкою, другою потребою, трудилися добре, не покладаючи рук.

Вiрили, що ось-ось вони нарештi наблизять обiцяне Москвою «свiтле майбутне».

Трудилися тяжко, голодно – це я на собi пам’ятаю. Принаймнi по 1953 рiк, доки жив у селi – це було життя надголодь, з непевнiстю в завтрашньому днi, це великi податки, що iх доводилось сплачувати…

І все ж люди трималися, тяжко несли свiй хрест i трудилися на совiсть – за вродженою звичкою трудитися на совiсть (такий вже менталiтет селянина) i про заiчинських хлiборобiв, особливо про жiночi ланки, я пишу тiльки шанобливо.

Перебуваючи в сiльському музеi, записав собi до записника, що першою жiнкою-шофером, комбайнером i трактористкою була Зiнаiда Іванiвна Вештик. Першим шофером – Божко Якiв Іванович. Дивився на «Свидетельство», видане Степанидi Антонiвнi Харченко, чабану колгоспу «Перемога». У 1938 роцi вона домоглася вiд отари овець сокольськоi породи 132 ягняти на 100 маток, за що була затверджена учасницею Всесоюзноi сiльськогосподарськоi виставки i занесена в Почесну книгу.

Але хiба в Заiчинцях вiд того стало краще жити? Рiдко хто з них iв пшеничний хлiб чи бодай житнiй, тiльки кукурудзяники, i то – надголодь. За м’ясо вже й не кажу, але срiбну медаль тодi ж отримала свинарка Євдокiя Семенiвна Фурса, яка померла у злиднях та хворобах, нажитих тяжкою працею.