Генерали імперії

– Не квапся вiдхрещуватися, може, наша матушка стане i твоею…

– Матушкою? Красно дякую. У мене е рiдна ненька, а двох матерiв не бувае.

– Була ненька, а стала матушка – чи тобi, Пйотр…

– Я вiд народження Петро…

– Гаразд, Петро. Хай буде по-твоему. Хоча тут тобi доведеться не тiльки вiд iменi свого вiдхреститися, а й вiд самого себе – на те наша Москва i камен… Тож краще… Сам розумiеш… Розумне теля двох маток ссе – чи не так у вас говорять?

– Я не теля.

– Хто його знае, як воно повернеться, гетьмане.

Може статися, що й наша матушка тобi знадобиться. Ненька рiдна далеко. Бог високо, а цар близько, – i кивнув кудись у завiю, що бiсом крутилася в Кремлi. – Он тамтечки вiн… У палатах сидить, долi нашi вирiшуе. Бо всi ми ходимо не так пiд Богом, як пiд царем. Як я розумiю, ти в своiй Украiнi теж був ако цар.

– У нас, на жаль, не мае монархii.

– Ось-ось, на жаль, – пiдхопив стольник. – У вас хто горлянку лужену мае, той i зверху зi своiм правом.

Крикунiв у вас!.. Бо – воля. Рiвнiсть. От i докричалися… Ти в Москвi опинився, а вони хоч i вдома, але пiд нашими воеводами. Ось до чого ваша рiвнiсть вас же самих i довела. А на мене, гетьмане, зла не май. Я всього лише холоп його величностi i тебе сюди привiз, виконуючи цареве повелiння. А накаже менi цар, примiром, здохнути – здохну. Ми люди маленькi, служивi. Наказано тебе привезти, ми й привезли. А накажуть тобi голову вiдрубати, ми, звиняй, ii й того… Одним махом. Навченi. Ми ж бо на всi руки майстри. А для чого тебе привезли – на свайбу, примiром, чи на плаху – нам не велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопiв царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою пiд лiд Неглiнноi пустити. Все може статися – на те й Москва. У нас умiють головою пiд лiд пустити – так i загуде чоловiк з цього свiту! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пiшли до приказноi iзби – дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волi та ласцi царя. Або на крайняк у Сибiряку, у Тобольск вiдправлять, куди вже багато вашого брата-малороса вiдправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Украiну – нiкагда! Та й навiщо ii вiддавати вам, малоросам, коли вона i нам, великоросам, потрiбна!

У словах стольника прозвучала тверда переконанiсть, що так i мае бути – Украiна мае належати великоросам.