Генерали імперії

Чому? Та тому, що стольник руський, а Росiя з року в рiк, з вiку в вiк росла тiльки за рахунок захоплення чужих земель – це стало руським менталiтетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матерi всотуеться – ще з часiв Московського князiвства. Всi вони, як Юрiй, князь суздальський, а тодi московський, прозваний Долгоруким, всi – довгорукi…

Приказна iзба, у якiй поселили привезеного гетьмана та його челядникiв, хоч i знаходилась в Кремлi, у дворi Малоросiйського приказу, але своею ветхiстю справляла вельми сумне враження.

Все у нiй, як тiльки дув вiтер, скрипiло й ходило ходуном…

Дорошенко й поскаржився Ларiону Іванову, дебелому – коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).

– Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… – почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:

– Нiхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приiхав – у гостi до його величностi Федора Олексiйовича. На його ласкаве царське запрошення.

 – І весело шкiрив широкi, як нiготь товстого пальця, жовтi зуби. – Про це й нарочитого в Украiну буде послано. Гетьман Самойлович так усiм у Малоросii й роз’яснить…

– Могли б хоч трохи пристойнiшу iзбу знайти у своiй Москвi камен… Для дорогого… гм… гостя.

– Могем, – шкiрився дяк. – Ми все могем. От i тебе, голубчика, з Малоросii привезли. Хоч ти цього й зело не хотiв. Але одержуеш те, що заслужив. – І додав не без погрози: – Дякуй добротi та ласцi царевiй, iзменнiки i вори у нас i такоi iзби не заслуговують!

Гетьман знав: тих, хто не корився Москвi i тим бiльше багнув волi для своеi вiтчизни, Москва iнакше, як iзменнiками та ворами i не величала[3 - Сьогоднi, на вiдмiну вiд тих далеких часiв, Росiя борцiв за волю вже не називае iзменнiками та ворами.

Сьогоднi будь-який визвольний рух, спрямований проти росiйського iмперiалiзму, Росiя величае в дусi нового часу – тероризмом та кримiнальними бандформуваннями.]. Та й розумiв, для чого його привезено в стольний град…

– Старайся, Пйотр, – перейшов на довiрливий тон Ларiон Іванов.

 – Хоч тебе висмикнули з Малоросii за дела твоi худие, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величностi, в хороми, – гмикнув, як гикнув (вiд нього несло перегаром), – переселять… А покедова – не взищi. Бо хтозна, як воно повернеться пiсля авдiенцii в царя – можеш в Москвi залишитися на правах царевого гостя, а можеш i у тi хороми загримiти, що в Сибiру… Їх там!..