Генерали імперії

Недобре вони позиркували на московських стрiльцiв, рукiв’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те – зiркий! – супився, очицi його, як двi куницi, загнанi в глухий кут, сюди й туди бiгали пiд навислими кущуватими бровами, тонкi синi губи, що ховалися в бородi, чомусь кривилися…

У деяких селах, через якi проiздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибiгав. Кучкувалися, спiдлоба позиркуючи на чужих стрiльцiв.

– Гетьмана… Москалi гетьмана везуть, – там i там чулося.

– Еге, дожилися пiсля Богдана.

– Що хочуть, те й чинять московити на нашiй землi, у нашi хатi. Вже й гетьмана захистити нiкому – чи козаки в Украiнi перевелися, чи всi попродавалися…

– А що?.. Мо’, й продалися, времня тепер таке… Хто не продався московитам, той надолужуе. Он, кажуть, Самойлович…

– Не буди лихо, доки воно спить тихо.

– Лихо на нашiй Украiнi нiколи не спить. А як i засне коли, то своi ж його й розбудять хутчiй.

Стрiльцi на конях пiд тими недобрими поглядами вбирали голови в плечi, почувалися незатишно, як i iхнiй стольник.

У гетьмана, якого везли у вигнання (добре, якщо це заслання, а коли пiд шибеницю?), настрiй у дорозi раз по раз мiнявся – то сумний ставав, то веселий, то знову похмурнiв. Ущипливим тодi робився, над Алмазовим збиткувався:

– Що, стольнику, зимно тобi в Украiнi сонячнiй? Бачу, бачу, душа твоя в п’ятках… розкошуе. Га? Боiшся, чи довезеш мене цiленьким до своеi Москви?

Стольник боявся, тому квапив поiзд, пiдганяв його, аби пошвидше залишити позад себе Украiну.

– Не журися, гетьмане, далi Сибiру тебе не зашлють. Але у всьому покладайся на царську ласку. Вона або шкуру знiмае, або в соболi зодягае.

– Вiк би не знати царськоi ласки.

– Воно й такечки, – охоче погоджувався стольник. – Але ми люди служивi, нам одне робить – служить i служить.

– Менi ще пiвбiди, а ось Украiнi – бiда, – гостро на стольника дивився: – І чому ваш цар причепився до нашоi Украiни?

– Бог його знае…

Але стольник знав, чого, тiльки говорив iнше:

– Любить ii, Украiну вашу, цар-батюшка наш. Та й не вiн ii забрав, ваш Богдан ii нашому царевi з уздром вiддав.

– Ти, стольнику, Богдана не чiпай. Я служив йому з малих лiт, i до його смертi воювали ми плiч о плiч. А цар ваш любить нас, яко вовк отару.